Глава 50

 Кайден 

Біль від клинка в грудях був дивно легким порівняно з тим, що я відчув, коли побачив прояснення в її очах. Це було схоже на перший промінь сонця після полярної ночі. Вона впізнала мене. Вона вимовила моє ім'я. І в цей момент мені стало байдуже, що моє джерело витікає разом із кров'ю на холодну підлогу лазарету. Я посміхнувся — вперше за довгий час, щиро і втомлено.

— Ти... згадала... — мій голос був ледь чутним шелестом.

— Тепер... можна...

Я відчував, як Серце Безодні всередині мене сповільнюється. Воно більше не намагалося руйнувати. Воно хотіло лише одного — щоб остання іскра мого життя зігріла її руки. Я бачив, як вона притискає долоні до моєї рани, як її Світло пульсує, намагаючись залатати те, що вона сама ж розірвала. Але магія «Стирання» була підступною: вона не просто стерла пам'ять, вона зробила її зброю смертельною для моєї суті.

— Каю, не смій! Не смій закривати очі! — її крик відлунював у моїй свідомості, але він ставав дедалі тихішим.

Я бачив над нею тінь Магістра Тіней. Він піднімав посох, готуючись добити нас обох. Я хотів підвестися, хотів закрити її своїм тілом востаннє, але мої руки були наче з вати. Все, що я міг — це слабко стиснути її пальці. Наш Резонанс... він був таким прекрасним. Найкращим, що траплялося з цим потворним світом.

— Селено... живи... — прошепотів я, відчуваючи, як темрява стає лагідною і огортає мене з усіх боків. — Будь моїм... світлом... скрізь...

Остання думка, яка промайнула в моїй голові перед тим, як світ остаточно згас: «Я встиг. Вона пам'ятає мене. Це дорожче за все». Моя рука вислизнула з її долоні, і я відчув, як падаю в нескінченну, тиху безодню, де більше немає болю. Тільки спокій. І її фіолетові очі, що світяться в моїй пам'яті, як зірки.

 Селена 

Це був не просто крик. Це був звук того, як розбивається всесвіт. Коли його рука безсило впала на камінь, а золото в його очах миттєво згасло, я зрозуміла, що таке справжнє «ніщо». Не те, про яке писали в підручниках магії, а те, що оселяється в тобі, коли помирає єдина людина, яка бачила в тобі не магістра, а жінку.

— Ні... Ні! Каю, повернися! Благаю! — я трясла його за плечі, намагаючись влити в нього все своє Світло, усю свою ману, усю свою душу. — Я все згадала! Каю, я пам'ятаю кожен поцілунок! Кожну мить! Не залишай мене одну в цій порожнечі!

Але він був холодним. Його Безодня більше не відгукувалася на мій поклик. Вона пішла разом із ним, залишивши мене в тиші, яка була страшнішою за будь-який вибух. Я підняла голову і подивилася на Магістра Тіней. Він стояв там, задоволений своєю маленькою перемогою, його посох уже сяяв смертельним закляттям.

— Ти вбив його, — промовила я, і мій голос був таким тихим, що він ледь почула його.

— Ти змусив мене вбити моє серце.

У цю мить у мені щось остаточно зламалося. Світло, яке я плекала все життя, раптом стало чорним. Не темрявою Кайдена, а чорним полум'ям чистої, кристалізованої скорботи. Я відчула, як мій Резонанс, позбавлений своєї другої половини, почав пожирати сам себе, перетворюючись на хвилю анігіляції. Мені було байдуже до Академії. Мені було байдуже до інквізиторів. Мені було байдуже до власного життя.

Я піднялася з колін, тримаючи на руках його холодне тіло. Моя аура розширилася, стаючи непроглядною стіною трауру. Я подивилася Магістру Тіней прямо в очі, і він вперше за все своє довге життя відступив. Він побачив у моїх очах не магію, а кінець усього.

— Ти хотів побачити справжню силу Сутінків? — я прошепотіла це в саму порожнечу.

— Дивись. Це те, що залишається, коли Світло вбиває свою Тінь.

Я не стала плести закляття. Я просто розкрила свою душу, дозволяючи всьому тому болю, що накопичився в мені, вирватися назовні. Стіни лазарету почали розсипатися на пил. Вежі Академії почали падати, наче карткові будиночки. Світ навколо нас перетворювався на руїни, але мені було все одно. Я сиділа в центрі цього хаосу, притискаючи до себе Кайдена, і плакала чорними сльозами, які випалювали камінь. Ми були разом. Нарешті. У повній, нескінченній темряві.