Глава 48

 Кайден 

Кожен мій крок відгукувався в стінах Академії глухим стогоном. Магістри, які намагалися стати на моєму шляху, просто зникали в тінях, що вихорилися навколо мене. Я не бачив їхніх облич, не чув їхніх благань. У моїй голові пульсувало лише одне ім'я, яке стало моїм єдиним закляттям. Селена. Без неї світ перетворився на сіру пустелю, і я був готовий спалити цю пустелю дощенту.

Я вибив двері лазарету одним поштовхом думки. Повітря тут було стерильним і холодним, просякнутим запахом анти-магічних пахощів. Вона сиділа на ліжку — бліда, тендітна, зі скляним поглядом, спрямованим у нікуди. У її руці була чаша, яку вона вже піднесла до губ.

— Селено! — мій голос зірвався на крик, у якому було більше болю, ніж загрози.

Я кинувся до неї, але зупинився за крок. Вона здригнулася і подивилася на мене. І в цей момент моє серце, яке вже було розбите, розсипалося на пил. У її очах, моїх улюблених фіолетових озерах, не було впізнавання. Там був лише крижаний, паралізуючий жах. Вона бачила не чоловіка, якого кохала, не свого Кайдена. Вона бачила монстра, загорнутого в чорне полум'я, чудовисько з казок, яким лякають неслухняних адептів.

— Не підходь... — її голос тремтів, і вона сильніше стиснула чашу.

— Магістр казав... ти прийдеш. Ти хочеш забрати мою волю. Ти — Тінь.

Ці слова вдарили мене сильніше за будь-яке «Випалення». Я відчув, як моя Безодня всередині почала згортатися, наче поранений звір. Я подивився на свої руки — вони справді були пазурами з диму. Я подивився на своє відображення в її очах і жахнувся сам себе. Я став тим, ким мене завжди вважали — руйнівником. І саме це руйнування тепер стояло між нами стіною, вищою за вежі Академії.

— Селено, це я... Каю... — я спробував зробити голос м'якшим, але він все одно звучав як тріск лавини. — Згадай... Заборонений Ліс. Мох. Наш Резонанс. Ти не можеш забути... ти не маєш права забути!

Я простягнув до неї руку, і вона скрикнула, відсахнувшись до самої стіни. Чаша випала з її рук, розливши еліксир забуття по підлозі, але було вже пізно — руни «Стирання» на її руках спалахнули сліпучим синім світлом, довершуючи свою чорну справу. Вона дивилася на мене як на вбивцю свого спокою. Наша драма досягла свого апогею: я прийшов її врятувати, але став її головним кошмаром.

 Селена 

Біль у голові був таким сильним, що я ледь бачила постать перед собою. Чорний силует, що заповнив усю кімнату, здавався вихідцем із найтемніших підземель. Він кликав мене якимось іменем... «Каю»? Це слово відгукувалося в мені дивним, болісним теплом, але руни на моїх зап'ястях миттєво гасили це почуття розрядами холоду.

— Я не знаю тебе! — вигукнула я, закриваючи обличчя руками.

— Іди геть! Ти пахнеш смертю і попелом!

Кожна його спроба підійти ближче викликала в моїй душі хвилю нудоти. Магістр Тіней мав рацію — це чудовисько маніпулювало мною. Воно хоче, щоб я знову відчула ту небезпечну, заборонену силу, яка ледь не знищила Академію. Я відчувала, як моє Світло всередині стискається в маленьку, гостру голку. Я хотіла захиститися. Я хотіла, щоб він зник.

— Магістре! Допоможіть мені! — покликала я, дивлячись на тінь у дверях.

Магістр Тіней вийшов на світло, і на його обличчі була маска холодного торжества. Він поклав руку мені на плече, і його магія, суха і мертва, здалася мені благословенням порівняно з тим розпеченим хаосом, що виходив від Кайдена.

— Бачиш, монстре? — промовив Магістр, дивлячись на Кайдена з презирством. — Вона більше не твоя. Ти випалив усе, що було між вами, своєю люттю. Тепер вона — клинок у руках Порядку. І цим клинком вона вб'є тебе.

Я підвелася, відчуваючи, як Світло в моїх руках формується в гострий, крижаний меч. Я не пам'ятала, хто цей чоловік перед мною. Я не пам'ятала наших поцілунків, наших обіцянок, нашого лісу. Я бачила лише ворога, який зруйнував моє місто. Я підняла меч, і його лезо сяяло ненавистю, яку мені прищепили замість кохання. Це був кінець. Ми стояли один проти одного — Тінь, що збожеволіла від горя, і Світло, що забуло, як кохати.