Глава 47

Кайден 

Я не йшов до столиці — я прорубував крізь простір криваву борозну. Кожен мій крок супроводжувався тріском розірваної реальності. Без світла Селени моя Безодня перетворилася на ненажерливу чорну діру. Я більше не відчував голоду, втоми чи жалю. Тільки цей нестерпний, пульсуючий біль у грудях, де раніше було її тепло.

— Поверніть... її... — мій голос перетворився на низькочастотний гул, від якого лопалися шибки в придорожніх селах.

Загін королівських гвардійців спробував перепинити мені шлях на підступах до міста. Вони виставили щити, вигукували якісь накази про арешт. Я навіть не підняв рук. Моя тінь, вивільнена з-під контролю Резонансу, сама метнулася вперед, наче тисяча голодних змій. За мить на дорозі не залишилося нікого — лише порожні обладунки та пил. Я не відчував тріумфу. Тільки нудоту від власної могутності, яка була мені непотрібна без неї.

Я бачив шпилі Академії на горизонті. Вони здавалися мені зубами гігантського чудовиська, що проковтнуло мою жінку. Я знав, що це пастка. Я відчував, як Магістр Тіней вибудовує навколо міста мережу, яка живиться моєю люттю. Він хоче, щоб я вдарив у повну силу, щоб я розніс ці стіни й разом із ними — джерело Першоджерела. І мені було байдуже. Якщо світ не може існувати з нами обома, нехай він не існує зовсім.

Я зупинився перед головною брамою. Золоті леви на воротах почали плавитися від одного мого погляду. Всередині мене все вило: «Де вона?!». Але відповіддю була лише тиша. Мертва, анти-магічна тиша, яка означала, що Селену затягнули занадто глибоко. Я зробив вдих, збираючи всю тьму світу в один кулак. Якщо вона мене не чує — я змушу цей замок здригнутися так, щоб каміння закричало її ім'ям.

 Селена 

— Хто він? — моє власне питання прозвучало чужо, наче я запитувала про героя стародавньої легенди.

Магістр Тіней стояв біля мого ліжка в лазареті Академії. Руни «Стирання» навколо моїх зап'ясть тьмяно світилися синім, висмоктуючи образи один за одним. Я пам'ятала бібліотеку. Пам'ятала батька. Пам'ятала формулу «Випалення». Але щось велике, гаряче і золоте постійно вислизало з моєї пам'яті. Наче в моєму житті була величезна сонячна пляма, яка тепер перетворилася на випалену пустелю.

— Це злочинець, Селено, — голос Магістра був заспокійливим, наче отрута, підсолоджена медом.

— Він нав'язав тобі ментальний зв'язок, підпорядкував твою волю своїй темряві. Зараз він нищить місто, намагаючись повернути собі свій "інструмент" — тебе.

Я відчула далекий поштовх. Підлога під ногами здригнулася. Десь там, за товстими стінами, щось несамовито вило. Це не був звук вітру чи обвалу. Це був крик покинутої душі, такий болісний, що в мене мимовільно потекли сльози. Але я не знала, чому я плачу.

— Чому мені так боляче? — я притиснула долоню до грудей. Там була порожнеча, холодна і гостра, наче мені вирізали серце.

— Це залишки його прокляття, — відповів Магістр, простягаючи мені чашу з еліксиром забуття.

— Випий, і ти знову станеш чистою. Ти знову станеш гордістю Академії. Ти зможеш зупинити його, Селено. Тільки твоє Світло може втихомирити це чудовисько, перш ніж воно спалить нас усіх.

Я подивилася на прозору рідину в чаші. Вібрація під ногами ставала сильнішою. Я відчувала, як щось темне, небезпечне і неймовірно рідне б'ється об стіни моєї в'язниці. У голові промайнув спалах: золоті очі, сповнені болю. Але руни на руках спалахнули сильніше, і образ розтанув. Я піднесла чашу до губ. Я хотіла, щоб біль припинився. Я хотіла забути цей нестерпний крик, який розривав мою душу на шматки. Я не знала, що в цю мить я вбиваю останню надію світу на Резонанс.