Глава 44

 Кайден 

Я відчув цей холодний дотик до власного розуму. Ритуал Інквізиції намагався випалити спогади про те, як тремтіло моє серце лише годину тому, коли я торкався плеча Селени. Вони хотіли залишити мені лише інстинкти вбивці та холодний розрахунок. Але моє Серце Безодні, загартоване її Світлом, видало такий потужний імпульс супротиву, що я ледь не закричав. Я переплів свої пальці з її пальцями так міцно, що шкіра побіліла.

— Вони хочуть, щоб ми забули, Селено... — мій голос був низьким рокотом, сповненим прихованої люті.

— Хочуть, щоб ми стали фігурами на їхній дошці. Але вони запізнилися. Ти вже всередині мене, під самою шкірою.

Я притягнув її до себе, ігноруючи сіру імлу, що стискалася навколо нашого купола. Я бачив, як її зіниці розширюються від напруги, як вона бореться за кожне почуття. Я нахилився і притиснувся своїм лобом до її чола, замикаючи наш особистий Резонанс. Зараз ми мали стати не просто воїнами, а трансляторами. Якщо цей ритуал діє через розум, ми вдаримо через серця.

— Не борися з ними силою, кохана, — прошепотів я їй у самі губи, відчуваючи, як фіолетові іскри пробігають між нами. — Дай їм відчути те, що відчуваю я, коли дивлюся на тебе. Дай їм відчути цей біль від того, як сильно я тебе хочу, і цю неможливу ніжність, від якої хочеться плакати. Нехай вони захлинуться нашою правдою.

Я розкрив своє джерело на повну потужність, але не для руйнації. Я виплеснув у наш спільний потік кожен спогад про нашу близькість: тепло її шкіри, смак поцілунків, той момент, коли ми вперше зрозуміли, що пропали одне в одному. Я відчував, як наша пристрасть перетворюється на фізичну хвилю, яка почала розширюватися від нас, наче цунамі. Ми не просто захищалися — ми атакували світ нашою любов’ю, змушуючи сіре небо тріщати від надлишку живого кольору.

 Селена 

Ритуал Інквізиції намагався переконати мене, що Кайден — лише об’єкт, аномалія, яку треба класифікувати. Але кожен удар мого серця спростовував цю брехню. Коли він обійняв мене, я відчула, як його емоції вливаються в мою свідомість — дика, некерована хвиля відданості, пристрасті та болю. Це було так багато, що мої власні бар’єри просто розсипалися. Я більше не була Селеною Крафт, я була частиною цього вогняного шторму.

— Я відчуваю тебе, Каю... — видихнула я, закидаючи голову назад і дозволяючи нашому спільному Резонансу вирватися в небо сліпучим стовпом сутінкового полум’я.

— Нехай вони побачать! Нехай відчують, що таке справжнє життя!

Я відчувала, як наше кохання стає зброєю. Це не був щит — це був вірус життя. Там, де наш фіолетовий промінь торкався сірого неба, «Затемнення» починало розпадатися на мільярди кольорових іскор. Я бачила, як магістри-відступники на галявині раптом почали здригатися: до них поверталися почуття. Хтось упав на коліна, ридаючи від раптового усвідомлення власної самотності, хтось почав сміятися, відчувши смак повітря.

Я міцніше притиснулася до Кайдена, відчуваючи, як ми обоє стаємо прозорими від напруги. Це була та сама найбільша жертва — ми віддавали нашу інтимність, наші найпотаємніші почуття всьому світу, щоб врятувати його від емоційної смерті. Ми ставали голими перед тисячами людей, виставляючи свою любов як єдиний захист. І це працювало. Сіра імла над столицею почала розриватися, пропускаючи справжнє, яскраве сонце.

Я відчула, як Кайден підхопив мене під коліна, не розриваючи нашого контакту, і я обхопила його ногами, притискаючись усім тілом. У цьому жесті було стільки виклику та тріумфу, що небо над нами нарешті вибухнуло фіолетовим сяйвом. Ми перемогли «Затемнення» просто тому, що наша потреба одне в одному була сильнішою за будь-яку порожнечу. Але я знала: інквізитори тепер побачили нас справжніми. Вони побачили, що ми — серце цього світу, і тепер вони зроблять усе, щоб це серце зупинилося.