Глава 40

Кайден

Я відчув цей холод першим — він не просто морозив шкіру, він висмоктував надію прямо з душі. З боку столиці, через верхівки дерев, почала накочуватися невидима хвиля. Це не був туман і не дим. Це була відсутність усього: світла, звуку, життя. Там, де вона проходила, столітні дуби Забороненого Лісу миттєво втрачали колір, перетворюючись на крихкі сірі кістяки, що розсипалися від найменшого подиху вітру. «Поглинач» не просто вбивав — він стирав саму суть існування.

— Каю... він уже тут, — голос Селени тремтів, і я відчув, як її пальці до болю вп'ялися в мою долоню. — Інквізитори випустили його, але вони не врахували одного: він некерований. Він не шукає зрадників, він шукає енергію. І наше Першоджерело для нього — як маяк у пустелі.

Я виступив на крок вперед, закриваючи її собою, хоча розумів, що проти цієї порожнечі звичайний щит не допоможе. Моє Серце Безодні всередині забилося в істеричному ритмі. Воно впізнало свого "старшого брата" — ту саму первісну тьму, але позбавлену балансу, позбавлену любові. Це був дзеркальний відбиток моєї власної сили, але доведений до абсолютного божевілля руйнації.

— Я не дозволю йому торкнутися тебе, — прошепотів я, і мій голос став низьким, наче рик звіра.

— Ми щойно знайшли одне одного, Селено. Я не віддам тебе ніякій анти-магії. Якщо ця тварюка хоче жерти — нехай спробує проковтнути мою Безодню, загартовану твоїм Світлом.

Я відчув, як усередині мене закипає лють — не та дика, некерована злість вулиць, а холодна, зосереджена лють захисника. Наш Резонанс відгукнувся миттєво: фіолетове полум'я почало огортати наші сплетені руки, створюючи навколо нас сферу, яка була єдиною яскравою плямою в сірому світі, що насувався. Я бачив перші тіні «Поглинача», які почали просочуватися на галявину. Вони нагадували довгі, худі пальці, що жадібно тяглися до моноліту. Я зробив глибокий вдих, готуючись до того, щоб стати жертвою або переможцем у цій сутичці з небуттям.

 Селена 

Дивлячись на те, як живий ліс помирає за лічені секунди, я відчула такий розпач, якого не знала навіть під час «Випалення» батька. Це була не просто атака — це було заперечення всього живого. Але тепло руки Кайдена повертало мені волю до життя. Його кохання було тим самим якорем, за який я трималася, щоб не збожеволіти від страху. Наш Резонанс зараз був нашою єдиною зброєю, бо він був творчим, він створював життя там, де «Поглинач» його стирав.

— Каю, подивися на мене! — я змусила його обернутися, вхопивши його обличчя своїми долонями. — Ми не можемо просто битися з ним силою. Він харчується силою! Ми маємо наповнити цей простір почуттями. Він — порожнеча, він не знає, що таке біль, що таке радість... що таке любов. Ми маємо перетворити наш Резонанс на щит із чистої емоції.

Я притиснулася своїм чолом до його, заплющила очі й почала витягувати з пам'яті кожен момент нашої близькості. Смак його поцілунків, тепло його подиху на моїй шиї, ту впевненість, яку він давав мені щоразу, коли називав моє ім'я. Я відчувала, як моє Світло починає змінюватися. Воно більше не було холодним і білим. Воно стало теплим, золотисто-рожевим, наповненим пульсуючим життям нашого кохання.

— Давай, Каю... згадай, як ти вперше торкнувся мене... згадай, як ми стояли в Ядрі... — я шепотіла ці слова, відчуваючи, як наша спільна магія починає розширюватися.

Це був дивовижний процес: замість того, щоб створювати стіну, ми створювали... життя. Навколо нас, прямо з обпаленої землі, почали пробиватися маленькі квіти, що світилися фіолетовим. Повітря знову наповнилося звуками, наче ми були в центрі захисного міхура. «Поглинач» натрапив на цю сферу і... завмер. Він не міг поглинути те, чого не розумів. Він був створений інквізиторами з ненависті та страху, а ми протиставили йому те, що було йому абсолютно чужим — абсолютну близькість двох душ.

Я відчула, як Кайден розслабився, піддаючись моєму ритму. Його темрява більше не гарчала, вона мурчала, обволікаючи моє світло м'яким оксамитом. Ми стояли в самому епіцентрі порожнечі, але ми були цілим світом. «Поглинач» почав обтікати нас, не в силах знайти щілину в нашому зв'язку. Це була перемога не магії, а серця. Але я знала: інквізитори, які стоять за цією тварюкою, бачать нашу слабкість — нашу прив'язаність одне до одного. І вони спробують вдарити саме туди.