Глава 38

Кайден 

Я виставив руку вперед, зупиняючи Селену. Моє Серце Безодні знову почало прискорюватися, але не від люті, а від дивного відчуття дежавю. З темряви, перечіпаючись об коріння, вийшла постать у закривавленому плащі магістра. Колись горда біла тканина тепер була обпалена й посічена, а золота гаптування розірване. Коли він підняв голову, я ледь не випустив бойове закляття. Це був Маркус. Мій вічний суперник, улюбленець викладачів, людина, яка завжди дивилася на мене як на вуличний бруд. Тепер він сам виглядав як волоцюга, що дивом уникнув шибениці.

— Каю… Селено… — його голос був схожий на хрип вмираючого. Він упав на коліна, встромивши зламаний посох у землю, щоб не впасти обличчям у багнюку. Його очі були розширені від жаху, якого не могла викликати навіть наша битва.

— Що ти тут робиш, Маркусе? — я зробив крок до нього, відчуваючи, як фіолетові розряди Сутінків пробігають по моїх пальцях.

— Прийшов подивитися на залишки своєї іграшки? «Око Сонця» більше не світить, і твоя Рада тепер — просто купка наляканих старих.

Маркус гірко розсміявся, і цей сміх перейшов у кашель із кров'ю. Він підняв тремтячу руку, вказуючи в бік столиці. Там, де раніше сяяли вогні величної Академії, тепер піднімався густий чорний дим, який закривав навіть зорі. Це не був дим від нашого вибуху. Це було щось інше.

— Ради більше немає, — видавив він із себе, дивлячись на Селену з благанням.

— Після того, як ви знищили «Око», в Академії почалося пекло. Радикальне крило інквізиторів звинуватило магістрів у слабкості. Вони відкрили Заборонені Сховища… ті самі, де зберігалися прадавні віруси магії. Вони випустили «Поглинача», щоб покарати всіх «зрадників». Половина столиці вже в руїнах, Селено. Твій батько… він намагався зупинити їх, але я не знаю, чи він живий.

Я відчув, як рука Селени на моєму плечі здригнулася. Ми готувалися до війни з Академією, але не до того, що вона сама себе знищить у кривавому безумстві. Маркус приповз сюди не як ворог, а як перший вісник апокаліпсису, який магістри накликали на власні голови. Тепер Заборонений Ліс був не просто притулком — він став єдиним місцем, куди ще не дісталася ця нова, штучна тьма. Я подивився на Селену, і в її погляді прочитав те саме, що відчув сам: наше протистояння з минулим щойно перетворилося на битву за виживання всього світу.

Селена 

Слова Маркуса вдарили мене сильніше, ніж будь-яке бойове закляття. «Поглинач». Я знала про нього лише з таємних архівів, до яких мала доступ як донька герцога. Це не була просто магія — це була анти-магія, жива порожнеча, яка живилася будь-яким джерелом сили, перетворюючи магів на висушені мумії. Якщо інквізитори випустили його, вони підписали смертний вирок всьому королівству.

— Каю, він не бреше, — прошепотіла я, відчуваючи, як мій внутрішній зв'язок із родинним джерелом пульсує болем і холодом.

— Я відчуваю, як Світло в столиці гасне. Це не просто поразка магістрів, це кінець усього, що ми знали.

Я підійшла до Маркуса й поклала руку йому на чоло. Моє Сутінкове світло миттєво просочилося в його ауру, знімаючи гострий біль і зупиняючи кровотечу. Він здригнувся, відчувши наш Резонанс. Для людини, вихованої на ідеалах чистого Світла, дотик нашої змішаної сили був шоком, але водночас — єдиним порятунком. Я бачила в його пам'яті фрагменти того, що сталося: полум'я в залах Академії, крики адептів і чорні тіні, що розповзалися по стінах, поглинаючи все на своєму шляху.

— Мій батько… ти бачив його востаннє в Залі Ради? — запитала я, намагаючись зберегти голос твердим, хоча серце стискалося від жаху. Попри все, він залишався моїм батьком.

— Він наказав мені бігти до вас, — Маркус підняв на мене очі, в яких блиснули сльози.

— Він зрозумів, що тільки ваш Резонанс може протистояти «Поглиначу». Це іронія, чи не так? Людина, яка хотіла вас знищити, тепер сподівається лише на вашу силу. Селено, вони йдуть сюди. Інквізитори ведуть тінь за собою. Вони знають, що Першоджерело — це єдине, що може наситити «Поглинача» назавжди.

Я випрямилася, відчуваючи, як магія навколо нас починає вібрувати в тривожному ритмі. Заборонений Ліс відгукнувся на мою тривогу: листя зашепотіло, а фіолетовий моноліт спалахнув яскравіше. Ми з Кайденом щойно вибороли свою свободу, але тепер доля змушувала нас стати захисниками тих, хто ще вчора прагнув нашої смерті. Я подивилася на Кайдена. Його обличчя було суворим, а золоті очі світилися рішучістю. Ми більше не були просто учнями чи втікачами. Ми були єдиною перепоною між цим світом і повною анігіляцією.

— Збирай усіх, хто може тримати магію, — звернулася я до магістрів-відступників.

— Ми не будемо чекати їх тут. Ми створимо рубіж. Якщо ця порожнеча хоче Першоджерела, вона зустрінеться з нашим Резонансом. І цього разу ми не будемо стримуватися.