Глава 36

Кайден 

Я відчував, як кожна волосина на моєму тілі стає дибки від колосальної електричної напруги, що накопичувалася в небі. Це було воно — абсолютне знаряддя тиранії, яким Рада магістрів лякала непокірних протягом століть. Я закинув голову назад, і мої золоті очі, тепер пронизані фіолетовими блискавками Резонансу, зустрілися з цим штучним богом. «Око Сонця» висіло над обрієм, наче розплавлена монета, і я бачив, як воно фокусує свою лють саме на нашу галявину.

— Вони справді зважилися на це, — прохрипів я, відчуваючи, як Серце Безодні в моїх грудях починає обертатися з шаленою швидкістю.

— Вони готові випалити частину власного світу, аби тільки ми не стали його майбутнім.

Я відчував, як потік енергії з Першоджерела, що тепер проходив крізь мене, наче крізь громовідвід, вимагає виходу. Раніше я б просто намагався виставити щит і згорів би під тиском цієї масивної атаки. Але зараз... зараз я знав таємницю Сутінків. Світло не треба відбивати — його треба поглинати й перетворювати. Я розставив ноги ширше, вгризаючись підошвами чобіт у землю, яка вже починала диміти.

— Селено, стань моїм центром! — вигукнув я, не озираючись.

— Я розкрию Безодню як лійку. Мені потрібно, щоб ти стабілізувала краї цього розлому своїм сріблом. Якщо ми не втримаємо форму, «Око» просто розірве нас і піде далі в надра землі!

Я розкрив руки, і з моїх долонь вирвалися колосальні крила чорного туману, що почали сплітатися в гігантську воронку над нашими головами. Коли перший промінь «Ока Сонця» вдарив у наш захист, звук був такий, ніби зіткнулися два материки. Мене ледь не втиснуло в землю, коліна хрустнули, але я встояв. Я відчував, як розпечена мана Академії вливається в мою темряву, намагаючись спалити її, але мій новий Резонанс діяв як нескінченний фільтр. Біль був неймовірним, але в цьому болю я відчував дику, первісну радість: ми ставали сильнішими з кожною секундою цього обстрілу. Ми буквально «їли» їхню найстрашнішу зброю.

Селена 

Я бачила, як м’язи на спині Кайдена напружилися до межі, а його шкіра почала покриватися дрібними тріщинами, з яких сочилося фіолетове світло. Він приймав на себе вагу цілого неба, і я знала, що моя роль зараз — бути його хребтом. Я підійшла до нього впритул, притиснувшись спиною до його спини. Наш дотик миттєво замкнув магічне коло, і я відчула, як розпечений потік «Ока» проходить крізь нього і вливається в мене, де моє Світло очищувало його від руйнівної люті магістрів.

— Я тримаю тебе, Каю! Трансформуй його! — я підняла руки до неба, і з моїх пальців вирвалися срібні нитки, що почали прошивати чорну воронку Кайдена, роблячи її міцною, як адамант.

Ми більше не просто захищалися. Ми створювали величезну лінзу Сутінків. Я бачила крізь магічний зір, як магістри в Академії, на відстані багатьох миль, з жахом дивляться на свої прилади. Їхнє знаряддя вбивства не просто не працювало — воно почало втрачати енергію. Ми висмоктували ману зі столиці швидше, ніж вони встигали її подавати. Кожен спалах «Ока» робив наш ліс яскравішим, зцілюючи траву та дерева, що стояли за нашою спиною.

— Вони виснажуються, — прошепотіла я, відчуваючи, як тиск на наші плечі починає слабшати.

— Вони витратили столітній запас енергії за лічені хвилини, і все це тепер належить нам.

Я відчула, як Кайден робить глибокий вдих. Його аура розширилася, поглинаючи залишки золотого сяйва. Небо над нами почало темніти, повертаючи собі природний колір, але «Око Сонця» все ще висіло там — тепер порожнє і вразливе. Це був момент для контрудару. Я відчула, як Кайден готується випустити всю поглинуту силу одним спрямованим залпом. Це не була помста, це було повернення боргу.

— Разом! — скомандувала я, і ми водночас спрямували наші об’єднані руки вгору.

Стовп фіолетово-чорного вогню вирвався з нашої галявини, прошиваючи хмари й вдаряючи точно в центр штучного сонця. Світ здригнувся від потужного вибуху, і золоті уламки артефакту посипалися на обрій, наче метеорний дощ. Академія втратила своє око. Вони залишилися сліпими й беззбройними перед лицем нової сили, що народилася в серці лісу. Я повільно опустила руки, відчуваючи, як кожна жилка в моєму тілі гуде від перевтоми, але на моїх губах була посмішка. Ми не просто вижили. Ми розбили їхній головний символ страху.

Луна від вибуху «Ока Сонця» ще довго котилася над верхівками дерев, поступово розчиняючись у нічній прохолоді. На небі замість штучного золота знову засяяли справжні, холодні зорі, але тепер вони здавалися ближчими. Заборонений Ліс завмер, вбираючи в себе залишки розсіяної мани, яка випала на листя фіолетовою росою.