Глава 28

Кайден

Я відчував кожен їхній крок. Сотні магістрів у важких обрядових мантіях, їхнє дихання, сповнене страху й фанатизму, та брязкання амулетів. Вони оточили галявину щільним кільцем, виставивши перед собою щити Чистого Світла. У центрі цього строю, наче кам’яна статуя, стояв він — герцог Крафт. Його обличчя було маскою зневаги, а очі світилися тим самим холодним сріблом, яке я колись бачив у Селени. Але в ній було життя, а в ньому — лише мертвий лід статуту.

— Відпусти мою доньку, виродку Безодні, — його голос прокотився лісом, наче удар дзвона.

— Ти осквернив її розум своєю чорнотою, але ми випалимо цю скверну разом із твоїм серцем.

Я відчув, як у моїх грудях ворухнулася темрява — справжня, первісна, загартована в Ядрі. Мені хотілося розсміятися йому в обличчя. Він досі вважав, що я тримаю її силою. Він не бачив, як вона сама тримає мою руку, сплітаючи наші пальці в нерозривний вузол. Моє Серце Безодні пульсувало фіолетовим вогнем, і цей вогонь виривався крізь пори шкіри, огортаючи мої плечі живим димом.

— Ти запізнився, герцогу, — відповів я, і мій голос змусив найближчих магістрів відступити на крок. — Ти шукаєш ляльку, яку можна зачинити в бібліотеці. Але перед тобою стоїть та, хто щойно тримала в руках нитки самого всесвіту.

Я відчував, як Селена поруч зі мною напружується, готуючись до удару. Наш Резонанс працював бездоганно: я став її щитом, її фізичною опорою, а вона — моїм внутрішнім світлом, що не давало темряві поглинути мій розум. Ми були ідеальним механізмом руйнації старого світу. Герцог підняв свою важку палицю, і золоте закляття над нами почало стрімко звужуватися, намагаючись розчавити наш купол. Це був початок кінця їхньої епохи.

Селена

Дивлячись на батька, я не відчула звичного тремтіння в колінах. Весь той жах, що сковував мене роками в залах нашого маєтку, просто зник, випарувавшись у полум’ї Першоджерела. Тепер я бачила його справжнім — маленькою людиною, яка боїться всього, що не вкладається в її суворі рамки. Його "Велике Закляття" здавалося мені дитячою забавкою, павутинням, яке легко змахнути рукою.

— Я не осквернена, батьку, — сказала я, роблячи крок вперед із захисного кокона Кайдена.

— Я вільна. Вперше за все своє життя.

Я підняла руки, і срібні нитки моєї магії почали виходити з кінчиків пальців, але вони більше не були тонкими й ламкими. Вони перепліталися з чорним маревом Кайдена, створюючи густу, пульсуючу сутінкову субстанцію. Вона текла навколо нас, наче жива ртуть. Магістри Академії почали читати хорові закляття вигнання, але їхні слова розбивалися об нашу ауру, не залишаючи навіть сліду.

— Селено, це твоє останнє попередження! — батько вдарив палицею об землю, і хвиля Чистого Світла помчала до нас, випалюючи траву й мох.

— Повернися до лав Ордену, або ти розділиш долю цього монстра!

Я бачила, як Кайден приготувався до атаки, його тіло було напружене, наче натягнута тятива. Але я поклала руку йому на плече, зупиняючи його. Це була моя битва. Я заплющила очі, звертаючись до тієї сили, яку ми принесли з Ядра. Я не хотіла вбивати — я хотіла показати їм правду.

Одним різким рухом я розвела руки в боки. Сутінкова магія вибухнула з нашого центру, проносячись крізь золоту сітку Приборкання, наче розпечений ніж крізь масло. Закляття Академії розлетілося на мільярди дрібних іскор. Світло, яке я випустила, було не засліплюючим — воно було прозорим і глибоким. Кожен магістр, якого торкнулася ця хвиля, здригнувся, відчуваючи, як його власне джерело магії всередині починає змінюватися, підлаштовуючись під новий ритм світу. Батько впустив палицю, його обличчя зблідло. Він вперше зрозумів: його донька більше не належить йому. Вона належить майбутньому.