Глава 21

Кайден

Ми лежали, важко дихаючи, переплетені руками й ногами. Я відчував неймовірну легкість. Серце Безодні більше не пекло — воно приємно гріло, наче маленьке сонце всередині.

— Ти це відчула? — запитав я, цілуючи її у вологе плече.

— Купол, — прошепотіла Селена, заплющивши очі. — Ми щойно створили захисний бар’єр, який не пройде жоден мисливець королівства. Цей ліс тепер — наша фортеця.

Я підвівся на лікті, дивлячись на неї. Вона виглядала виснаженою, але щасливою. Її шкіра світилася м’яким перламутром.

— Але ми не можемо тут просто ховатися вічно, — сказав я. — Твій батько і король знають, що ми тут. Вони почнуть готувати щось масштабніше за дзеркала Маркуса.

— Нехай готують, — Селена притягнула мене до себе для нового поцілунку. — Тепер у нас є час. Час вивчити цей ліс, знайти стародавні артефакти, про які писали в заборонених сувоях Академії… І час бути разом.

Я посміхнувся. Можливо, виноградники були ілюзією, але Заборонений Ліс став нашою реальністю. І в цій реальності ми були вільними.

Раптом з глибини печери почувся дивний звук — наче хтось тихий і легкий наступав на сухе листя. Я миттєво напружився, простягаючи руку, де затанцювали фіолетові блискавки.

З тіні вийшла істота. Маленька, схожа на лисицю, але з крилами метелика та очима, що містили в собі цілі галактики. Вона подивилася на нас і схилила голову.

— Охоронець Лісу, — прошепотіла Селена, піднімаючись. — Він прийшов привітати нових господарів.

Істота видала звук, схожий на дзвін срібла, і в моїй голові пролунало: «Ви знайшли Ключ. Ви знайшли Піхви. Тепер знайдіть Двері».

Селена

Слова Охоронця Лісу про «Двері» все ще відлунювали в моїй голові, але зараз вони здавалися чимось далеким і неважливим. Важливим було лише тепле дихання Кайдена на моїй шиї та те, як його пальці обережно перепліталися з моїми.

Ми все ще сиділи на м’якому моху, і я відчувала, як магія навколо нас заспокоюється, перетворюючись на густий, обволікаючий туман.

— Твої очі… — прошепотіла я, повертаючи обличчя до нього. — Вони більше не золоті. У них тепер фіолетові іскри, як у моєму джерелі.

— Це тому, що ти тепер у мені, Селено, — Кайден усміхнувся, але цього разу в його усмішці не було зухвалості, лише безмежна ніжність. — Я відчуваю твій спокій. Це так незвично… раніше в мені завжди був шторм. А тепер — наче море після бурі.

Він повільно провів великим пальцем по моїй нижній губі, змушуючи мене здригнутися. Наш Резонанс не зник після піку — він трансформувався в тихе, глибоке гудіння, яке пронизувало кожну клітинку тіла. Я відчувала, як його жага знову починає прокидатися, але тепер вона була не руйнівною, а витонченою, терпкою.

— Знаєш, — він нахилився ближче, так що наші кінчики носів торкнулися, — в Академії я мріяв про цей момент. Коли ти перестанеш бути "Магістром Крафт" і станеш просто жінкою, яка дивиться на мене так, ніби я — її весь світ.

Кайден

Я бачила, як її зіниці розширюються, поглинаючи фіолетову райдужку. Вона була неймовірною в цьому напівсвітлі печери: срібне волосся розсипалося по плечах, наче місячне сяйво, а шкіра виглядала такою ніжною, що я боявся пошкодити її своїми грубими руками.

— Ти і є мій світ, Каю, — її голос був ледь чутним, але він ударив мене сильніше за будь-яке закляття.

Я притягнув її до себе, всаджуючи до себе на коліна. Її тіло було легким і гарячим. Я відчував кожну лінію її вигинів, і це зводило мене з розуму. Моя рука ковзнула нижче, по гладкій шкірі її стегна, піднімаючись до талії. Там, де мої пальці торкалися її, розквітали маленькі сутінкові іскри.

— Резонанс хоче більшого, — прохрипів я, зариваючись обличчям у лавину її волосся. — Він хоче, щоб ми не просто були поруч. Він хоче, щоб ми розчинилися.

Я почав цілувати її шию, піднімаючись до мочки вуха, відчуваючи, як вона вигинається в моїх обіймах, видаючи тихий, придушений стогін. Її руки вчепилися в мої плечі, нігті злегка впилися в шкіру, але цей біль був солодшим за будь-який мед.

— Тоді не зупиняйся, — прошепотіла вона, і в цьому шепоті була вся її пристрасть, яку вона стримувала роками.

Я повалив її назад на ложе з моху. Навколо нас стіни стародавнього дерева почали пульсувати яскравіше, підлаштовуючись під ритм нашого дихання. Магія Лісу підхопила нашу енергію, створюючи навколо нас кокон, у якому час перестав існувати.

Це була не просто фізична близькість. Кожен мій рух відлунював у її свідомості, кожне її бажання миттєво ставало моїм наказом. Ми вивчали одне одного заново, без бар’єрів, без страху бути засудженими. У ці хвилини в Забороненому Лісі не було втікачів — були лише Ключ і Піхви, що нарешті знайшли свій ідеальний збіг.