Глава 19

Кайден

Спокій південного узбережжя виявився крихким, як осінній лід. Ми прожили в цьому будиночку всього два тижні. Два тижні, коли я міг щоранку відчувати тепло Селени поруч і думати, що все скінчилося.

Але одного ранку я прокинувся не від її дихання, а від знайомого, нудотного відчуття "залізної магії". Це був не просто магістр. Це був цілий загін "Мисливців за Тінню" — елітного підрозділу Корони, який випалює будь-які прояви нестабільної сили.

Я тихо встав, натягнув штани і підійшов до вікна. Внизу, на виноградниках, які ми почали вважати своїми, стояли люди в глухих залізних масках. Їхні коні важко дихали, а мечі світилися неприємним блакитним світлом — рунами пригнічення.

— Селено, прокидайся, — прошепотів я, торкаючись її плеча. — Нас знайшли. І цього разу вони прийшли не розмовляти.

Вона миттєво розплющила очі. Жодної сонливості — лише холодний розрахунок Магістра. Вона глянула у вікно і зціпила зуби.

— Мій батько не дотримав слова, — процідила вона, хапаючи свою сукню. — Він пообіцяв дати нам спокій, якщо ми закриємо Розлом.

— Твій батько — політик, — я перевірив свої кинджали. — А ми — занадто небезпечні свідки того, що Безодню можна приборкати.

Ми вискочили через задні двері, прямо в густі хащі лаванди. Але повітря навколо нас раптом стало в'язким, як кисіль. Полог тиші та невидимості, який Селена накинула на нас, просто розсипався іскрами.

— Виходьте, Крафт! — пролунав голос командира загону. — Нам наказано доставити вас до Столиці. Живими або… частинами. Король хоче знати, де Серце Безодні.

Селена

Серце Безодні. Той самий камінь, який Кайден сховав у себе в грудях, буквально зливши його зі своєю аурою. Ми збрехали всім, що він згорів, але Королівська Рада не дурна. Вони відчули сплеск сили.

— Каю, вони не відступлять, — прошепотіла я, відчуваючи, як мій амулет починає пекти шкіру. — Якщо вони заберуть камінь, ти помреш. Він став частиною твого джерела.

— Тоді вони його не отримають, — Кайден розвернувся до переслідувачів. Його очі знову почали темніти, але цього разу в них було щось нове — фіолетові іскри мого світла, які тепер жили в ньому.

Ми стояли спина до спини. Десять Мисливців оточили нас півколом. Їхні коні нервували, відчуваючи міць нашого Резонансу.

— Пані Крафт, ви ж розумна жінка, — командир зняв маску. Це був Маркус, мій колишній колега по Академії. — Віддайте хлопця. Ви зможете повернутися на свою посаду. Вас виправдають. Скажете, що він був під гіпнозом Безодні.

Я відчула, як рука Кайдена, що тримала мою, здригнулася. Він чекав моєї реакції.

— Маркусе, — я посміхнулася, і в моїй посмішці було більше загрози, ніж у всіх їхніх мечах. — Ти завжди був поганим магом. Але я не думала, що ти ще й такий поганий дипломат.

Я різко змахнула рукою, і земля під ногами Мисливців перетворилася на рідке срібло. Двоє вершників миттєво пішли під землю по коліна.

— Почали! — гаркнув Кайден.

Він рвонув вперед, перетворюючись на тінь. Його рухи були настільки швидкими, що людське око не встигало за ними. Кожен його удар супроводжувався коротким спалахом чорного полум'я. Ми працювали як один механізм. Я ставила щити, підсилювала його швидкість, а він був моїм мечем.

Це було красиво і страшно водночас. Ми більше не були просто двома магами. Ми були стихією. Але Мисливці за Тінню не дарма вважалися елітою. Вони дістали артефакт "Сльоза Сонця" — дзеркало, яке віддзеркалює темну магію назад на власника.

— Каю, назад! — крикнула я, бачачи, як він готується до потужного викиду сили.

Але було пізно. Промінь його власної темряви, посилений дзеркалом, вдарив йому прямо в груди. Кайден відлетів на кілька метрів, зносячи кущі лаванди.

— НІ! — я кинулася до нього, забувши про захист.

Маркус уже був поруч, готуючи закляття запечатування.

Кайден

Біль був такий, ніби мені в груди забили розпечений лом. Серце Безодні всередині мене завібрувало, погрожуючи розірвати тіло на шматки. Світ перед очима почав гаснути.

Я бачив, як Селена схилилася наді мною, намагаючись закрити мене своїм тілом. Я бачив, як Маркус піднімає руку для останнього удару.

— Залиш її… — прохрипів я, намагаючись підвестися.

І тут я відчув це. Не просто магію Селени. Я відчув її лють. Справжню, первісну лють жінки, у якої забирають те, що належить їй.

Її аура спалахнула не сріблом, а сліпучо-білим полум'ям. Вона більше не була "Залізною леді". Вона стала Аватаром Світла.

— Ви. Його. Не. Торкнетесь, — кожен її склад супроводжувався звуковим ударом, від якого Мисливці падали з коней, затуляючи вуха.

Вона схопила мене за руку, і я відчув, як біль відступає. Її сила почала всмоктуватися в Серце Безодні, стабілізуючи його. Це було неймовірно. Вона не просто давала мені енергію — вона перетворювала мою руйнівну силу на щось нове.

— Тримайся за мене, Каю! — вигукнула вона. — Ми не тікаємо! Ми йдемо в наступ!