Глава 18

Селена

Це було найінтимніше, що я коли-небудь відчувала. Жоден поцілунок, жодні обійми не могли порівнятися з цим повним оголенням. Ми більше не мали секретів. Ми стали одним потоком енергії. Срібло моєї магії почало переплітатися з чорнотою його сили, створюючи ідеальний баланс — сутінки.

— Зараз! — вигукнули ми разом.

Ми направили спільну силу в тріщину. Безодня заревла, намагаючись відштовхнути нас, але наш союз був міцнішим за будь-який хаос. Тріщина почала стягуватися, наче рана, яку зашивають розпеченими нитками.

Світло навколо нас стало настільки яскравим, що я заплющила очі. Я відчувала тільки руки Кайдена і той неймовірний жар, що пульсував між нашими серцями.

Раптом усе затихло.

Я розплющила очі. Тріщина зникла. Замість неї на вівтарі лежав невеликий камінь — серце Безодні, тепер мирне і холодне.

Ми сиділи на підлозі, виснажені до останньої краплі магії. Срібна нитка на наших руках розсипалася попелом. Ми були просто людьми. Знесиленими, брудними, але вільними.

Кайден обхопив моє обличчя руками. Його очі знову стали звичайними, людськими, сповненими такої ніжності, що в мене перехопило подих.

— Ми це зробили, — прошепотів він. — Ми закрили її.

— І ми вижили, — я притиснулася до його плеча, відчуваючи, як до нас повільно повертається тепло. — Що тепер, Каю? Королівська Рада чекає на наш звіт. Батько чекає на тріумф…

Кайден подивився вгору, туди, де над Розломом починало пробиватися справжнє ранкове сонце.

— Нехай чекають. У нас є камінь, який вони так хочуть. Але вони його не отримають. Ми скажемо, що все згоріло в Розломі. А самі…

Він подивився на мене з тією самою нахабною іскринкою в очах.

— Я чув, що на півдні, біля моря, є чудові виноградники. І там ніхто ніколи не чув про Академію Аркантум.

Я засміялася, відчуваючи, як у грудях розливається справжнє щастя.

— Виноградники? Це звучить як ідеальний план для колишнього декана і її «некерованого» адепта.

Кайден

Старий корчмар не збрехав — ми змінилися. Повернення в селище здавалося прогулянкою в іншому вимірі. Ми не пішли звітувати магістрам, які чекали біля телепорту на іншій стороні плато. Ми просто звернули в бік лісу, де на нас чекав Срібнокрил.

— Ти впевнена, Селено? — запитав я, зупиняючись біля грифона. — Твій батько, твоя кар'єра... ти все це залишаєш заради хлопця з прикордоння, у якого в кишенях лише вітер і серце Безодні?

Вона підійшла ближче, скидаючи каптур. Її обличчя, замурзане попелом Розлому, світилося такою красою, що в мене перехопило подих.

— Каю, ти досі нічого не зрозумів? — вона поклала руки мені на груди, прямо туди, де під сорочкою пульсував наш спільний знак. — Після того, як наші душі злилися в одну... немає ніякої кар'єри. Є тільки ти. І я хочу дізнатися, яке на смак життя, де мені не треба бути ідеальною.

Я підхопив її на руки і посадив у сідло грифона. Ми злетіли, залишаючи за собою Північний Розлом і всі таємниці минулого.

Селена

Через тиждень ми дісталися південного узбережжя. Тут повітря було густим від аромату солі, лаванди та стиглого винограду. Маленький будиночок на скелі, який ми винайняли під чужими іменами, став нашою першою справжньою домівкою.

Вечір опустився на море золотистою ковдрою. Я стояла на терасі, дивлячись на хвилі, коли відчула на талії міцні руки Кайдена. Він притиснувся до моєї спини, і я миттєво розтанула від його тепла.

— Тут так тихо, — прошепотіла я, відкидаючи голову йому на плече. — Жодного шепоту Безодні. Жодної перевірки від ректора.

— Тільки ти і я, — Кайден розвернув мене до себе.

Його пальці повільно розв'язали пояс моєї легкої сукні. Тканина зісковзнула з моїх плечей, оголюючи шкіру, яка все ще зберігала сріблясте сяйво нашого Резонансу. Тут, під теплими зорями півдня, магія не була зброєю. Вона стала інструментом насолоди.

Він підняв мене на руки і заніс до кімнати, де вікна були відчинені навстіж. Світло місяця малювало на його тренованому тілі химерні візерунки. Коли він поклав мене на прохолодне простирадло, я відчула, як між нами знову починає зростати та сама напруга, але тепер вона була солодкуватою, томною.

— Я ніколи не втомлюся вивчати тебе, — прошепотів він, нахиляючись до моїх грудей.

Його губи були гарячими, а дотики — владними, але неймовірно ніжними. Наш Резонанс відгукнувся тихим вібруванням, яке прокотилося по всьому тілу, змушуючи кожну клітинку співати від задоволення. Я відчувала його збудження, його жагу, і вона була моєю власною.

Я запустила пальці в його волосся, притягуючи ближче. Кожен рух був наповнений змістом, кожне зіткнення шкіри викликало дрібні іскри магічного вогню. Ми більше не боролися зі своєю силою — ми дозволяли їй вести нас, створюючи симфонію відчуттів, про яку не пишуть у підручниках магії.

У цю ніч ми не були великими магами. Ми були просто чоловіком і жінкою, які знайшли одне одного в хаосі світу. І коли ми нарешті заснули, переплетені тілами, я знала: це і є наша справжня перемога.