Глава 17

Кайден

Ми піднялися в кімнату на другому поверсі. Вона була крихітною: одне ліжко, вкрите грубими шкурами, і камін, у якому ледь жевріло вугілля.

Я допоміг Селені зняти плащ. Вона тремтіла, але не від холоду. Я бачив у її очах тривогу. «Повний Резонанс» означав, що між нами не залишиться жодних бар’єрів. Жодних таємниць. Жодного «я» і «ти». Тільки «ми».

— Ти боїшся? — я обійняв її зі спини, кладучи підборіддя їй на плече.

— Не того, що ми станемо одним цілим, — вона повернулася в моїх обіймах, дивлячись мені прямо в очі. — Я боюся, що після цього ми перестанемо бути людьми. Що ми станемо просто… частиною сили.

— Подивися на мене, Селено, — я взяв її руки і поклав собі на серце. — Яка різниця, ким ми станемо, якщо ми будемо разом? Я краще буду частиною сили з тобою, ніж великим магістром без тебе.

Вона ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка розтопила залишки льоду в моїй душі. Вона потягнулася до моїх губ, і цей поцілунок був спокійним, глибоким і неймовірно ніжним.

— Нам треба відпочити, — прошепотіла вона мені в губи. — Завтра буде найважчий день у нашому житті.

Ми лягли на шкури, не роздягаючись, просто притиснувшись одне до одного. Я відчував її тепло, її дихання, і вперше за довгий час мені було байдуже на королів, зради і Безодню під ногами. У цьому маленькому світі на краю прірви була тільки вона.

Але десь глибоко внизу, у темряві Розлому, щось стародавнє відчуло нашу присутність і почало готуватися до зустрічі.

Селена

Я прокинулася першою. Кайден ще спав, міцно притискаючи мене до себе, наче боявся, що я зникну в ранковому тумані. Його обличчя уві сні здавалося зовсім юним, позбавленим тієї суворості, яку наклали на нього в’язниця та переслідування.

Я обережно провела пальцем по його щоці. Наш Резонанс тихо муркотів під шкірою, наче ситий кіт. Але десь глибоко в грудях я відчувала тривогу. «Повний Резонанс» — це не просто магія. Це абсолютне оголення душ. Чи готова я показати йому все? Свої сумніви, свої дитячі страхи, ту холодну самотність, у якій я жила до зустрічі з ним?

— Ти знову забагато думаєш, Магістре, — почувся його хрипкий спросоння голос.

Кайден розплющив очі й усміхнувся — тією самою нахабною усмішкою, яка колись так дратувала мене в навчальній залі, а тепер змушувала серце битися частіше.

— Це професійна деформація, — відказала я, намагаючись вдати суворість, але він притягнув мене ближче і коротко, але владно поцілував у ніс.

— Сьогодні ми не професори й не адепти. Сьогодні ми — єдине ціле. Пам’ятаєш?

Ми швидко зібралися. Сніданок був скупим — черствий хліб та гарячий відвар із трав, який дав старий корчмар.

— Візьміть це, — старий протягнув Кайдену мотузку, сплетену зі срібних ниток та волосся єдинорога. — В Розломі простір викривляється. Якщо ви відпустите руки — ви загубите одне одного назавжди. Ця нитка триматиме ваші тіла, поки душі будуть зливатися.

Кайден

Спуск у Розлом нагадував занурення в океан темряви. Ми не йшли — ми майже ковзали по вузькій стежці, що спіраллю йшла вниз, у саму глотку Безодні.

Фіолетовий туман ставав дедалі щільнішим. Він почав нашіптувати. Спочатку це були просто звуки, але згодом вони перетворилися на образи. Я бачив Селену, яка відвертається від мене, повертаючись до свого розкішного життя в Академії. Я бачив свого батька, який сміється над моєю слабкістю.

— Не слухай! — крикнула Селена. Вона міцно тримала мою руку, а срібна нитка між нашими зап’ястями світилася м’яким світлом. — Це Безодня намагається нас роз’єднати. Вона боїться нашого союзу!

Ми досягли дна. Це була величезна зала, витесана в самому серці скелі. В центрі стояв вівтар із чорного обсидіану, над яким пульсувала величезна тріщина в реальності. Звідти сочилася первісна сила, від якої волосся ставало дибки.

— Ключ і Піхви… — пролунав голос самої Безодні, що вібрував у наших кістках. — Ви прийшли закрити мене? Чи стати моєю частиною?

Я подивився на Селену. Вона стояла прямо, її сріблясте волосся розвівалося від магічного вітру. Вона виглядала як богиня війни та кохання одночасно.

— Ми прийшли запечатати тебе, — промовив я, стаючи поруч із нею. — Світлом і Тінню.

Я взяв її за обидві руки. Ми стали на коліна перед вівтарем. Наш Резонанс вибухнув. Це було схоже на те, як тисячі голок пронизують тіло, але біль миттєво змінився неймовірною насолодою.

Я відчув її. Все її життя. Я бачив малу дівчинку, яка плаче в бібліотеці, бо батько вимагає від неї ідеальності. Я відчув її перший успіх у магії. І я відчув той момент, коли вона вперше побачила мене на газоні Академії і подумала: «О ні, тільки не цей зухвалий хлопець».

— Кайдене… — прошепотіла вона. По її щоках текли сльози. Вона теж бачила все моє життя. Весь мій біль, мою самотність на прикордонні, мою спрагу бути комусь потрібним.