Глава 16

Кайден

Двері зачинилися, і в кімнаті знову запала тиша, але тепер вона була важкою, як свинець. Я обернувся до Селени. Вона дивилася в нікуди, її пальці нервово м’яли край халата.

— Селено, подивися на мене, — я взяв її за обличчя, змушуючи підняти очі. — Ти не мусиш іти. Твій батько витягне тебе, якщо ти розірвеш зв’язок зараз. Є способи… болючі, але є.

— Замовкни, — вона притиснула палець до моїх губ. — Ти справді думаєш, що після всього, що ми пережили, після цієї ночі… я зможу просто жити без тебе?

Вона притулилася до моїх грудей, і я відчув, як її серце б’ється в унісон із моїм. Наш Резонанс гудів, ніби готуючись до останньої битви.

— Ми зробимо це, — прошепотіла вона. — Закриємо цю Браму. А потім… ми зникнемо. Так, щоб ні мій батько, ні Королівська Рада нас ніколи не знайшли. Тільки ти і я.

— Обіцяю, так і буде, любов моя — я нахилився і поцілував її. Цей поцілунок не був сповнений жаги, як вночі. Він був обітницею. Він був клятвою, сильнішою за будь-яку магію.

Ми почали збиратися. Ми не брали книг чи парадних мантій. Тільки зброю, амулети та той невидимий жар, що палав між нами. Я знав, що Північ зустріне нас холодом, але поки вона поруч, мені не страшні жодні морози Безодні.

— Готова? — запитав я, коли ми вже стояли на порозі нашого маленького щастя, яке знову довелося залишити.

— З тобою — хоч за край світу, — відповіла вона, міцніше стискаючи мою руку.

Ми вийшли назустріч снігу та невідомості, знаючи, що попереду — найтемніший розділ нашої історії.

Кайден

Королівський телепорт — це як удар молотом по голові, тільки з присмаком заліза в роті. Коли магічне марево розсіялося, я відчув, як крижаний вітер миттєво просочився під куртку. Навколо була пустка: білий сніг, чорні скелі й небо, що нагадувало брудне полотно.

Селена похитнулася, і я вчасно підхопив її за талію. Вона була в хутряному плащі, але її обличчя вмить зблідло від холоду.

— Ласкаво просимо на край світу, — прохрипів я, притискаючи її до себе, щоб поділитися теплом Безодні. — Тут навіть магія мерзне.

— Я… я в порядку, — вона цокнула зубами, але вдячно притулилася до мого плеча. — Просто не очікувала, що «Північний Розлом» виглядає так… порожньо.

Ми стояли на краю величезної прірви, з якої здіймався ледь помітний фіолетовий туман. Це і було дихання Безодні. Але дивним було інше: за кілька сотень метрів від нас виднілося невелике селище, напівзанесене снігом.

— Хто може жити в такому місці? — здивувався я. — Тут же земля мертва.

— Ті, кому нікуди йти, — тихо відповіла Селена. — Або ті, хто щось охороняє.

Ми рушили до хижин. Мої чоботи провалювалися в сніг, і я міцно тримав Селену за руку. Наш Резонанс тут поводився дивно — він не просто гудів, він пульсував у ритмі з цією прірвою, ніби ми поверталися додому.

Селена

Селище виявилося майже пустим, але з однієї труби все ж ішов дим. Ми штовхнули важкі двері єдиної таверни, яка гордо називалася «Останній подих». Всередині пахло хвойною смолою, дешевим елем і смаженим м’ясом.

За стійкою сидів старий із пов’язкою на оці. Він навіть не підняв голови, коли ми зайшли.

— Гарячого елю і кімнату, — кинув Кайден, кидаючи на стіл золоту монету.

Старий нарешті подивився на нас. Його єдине око розширилося, коли він побачив Кайдена. Потім він перевів погляд на мене і на мій амулет.

— Ключ і Піхви, — просипів він. — Нарешті. Я вже думав, старий Вейн збрехав, коли казав, що його син повернеться з магістром під ручку.

Кайден завмер, його рука мимоволі лягла на руків’я ножа.

— Ви знали мого батька? — голос Кайдена став небезпечно тихим.

— Знав? Хлопче, я допомагав йому будувати цей «замок», щоб стримати те, що рветься знизу, — старий кивнув у бік Розлому. — Він не хотів відкривати Браму. Він хотів її запечатати назавжди. Але для цього потрібна була не просто темна магія, а союз Світла і Тіні. Рівний союз.

Я відчула, як у мене перехопило подих. Значить, батько Кайдена не був зрадником. Він готував свого сина до великої місії, а Королівська Рада просто використала це як привід для переслідувань.

— То чому він не зробив це сам? — запитала я, сідаючи за грубий дерев’яний стіл.

— Бо він не знайшов свого Резонансу, — старий поставив перед нами дві дерев’яні кружки. — Він любив твою матір, Кайдене, але вона була звичайною жінкою. Її тіло не витримало б такої напруги. А ось ви…

Він подивився на нас обох. Я відчула, як під цим поглядом Кайден знову притягнув мою руку до своїх губ і ніжно поцілував кінчики пальців. Це не було напоказ. Це була потреба.

— Ви вже почали процес злиття, — продовжував старий. — Але щоб закрити Розлом, вам доведеться стати одним цілим не тільки в думках, а й у магії. Повний Резонанс. Без залишку.