Глава 14

Кайден

Я тримав її, і весь світ міг іти до біса. Її тіло було ідеальними "піхвами" для мого меча-магії. Тільки поруч із нею я не боявся, що темрява поглине мене. Вона була моїм світлом у самому серці ночі.

— Лорде Ріхтер! — я відірвався від її губ, але не випустив її з обіймів. Мій погляд знайшов зблідлого аристократа. — Ви хотіли побачити силу Безодні? Дивіться уважно. Бо це останнє, що ви побачите перед тим, як Рада Магістрів розбереться з вашими злочинами.

Я підняв руку, і тіні навколо нас почали формуватися в гігантські сувої. Це були спогади. Мої спогади про те, що Ріхтер говорив мені в камері. Його зізнання про підставні свідчення, про замах на ректора, про бажання захопити владу. Магія Безодні не просто руйнує — вона витягує істину назовні.

Всі присутні — магістри, гвардійці, городяни — побачили правду, що транслювалася прямо в небі над столицею.

— Це… це ілюзія! — закричав Ріхтер, але його голос тремтів.

— Ні, це правосуддя, — промовила Селена, і її рука лягла на мою ладонь.

Разом ми направили спільний потік сили. Не для вбивства. Ми просто позбавили його того, чим він так пишався — його магії. Золотисте сяйво витекло з лорда Ріхтера, вбираючись у землю, залишаючи його звичайною, немічною людиною.

— Тепер, — я знову повернувся до Селени, підхоплюючи її на руки під вражені вигуки натовпу. — У нас є незавершені справи в тому флігелі. Тобі не здається, що куратор має перевірити моє нове джерело… дуже ретельно?

Селена засміялася — вперше так щиро і голосно. Вона обхопила мою шию руками, притискаючись усім тілом.

— О, адепте Вейн, боюся, одним разом ми не обійдемося. Тобі знадобиться дуже довгий курс терапії.

Селена

Коли двері нашого флігеля нарешті зачинилися, відрізавши нас від галасливого натовпу, магістрів і залишків зруйнованої в'язниці, тиша здалася оглушливою. Але це була не порожнеча. Повітря між нами вібрувало так, ніби в кімнаті розлилася жива ртуть.

Кайден не відпускав моєї руки. Його пальці все ще були переплетені з моїми, і я відчувала, як через цей контакт у моє тіло вливається його темна, гаряча сила. Амулет на моїх грудях заспокоївся, але тепер він не просто висів — він став частиною мене, пульсуючи в такт моєму серцю.

— Ти здригаєшся, — прошепотів Кайден.

Він зробив крок ближче, змушуючи мене відступити до стіни. Його очі вже не були повністю чорними, в них повернулося тепле золото, але воно палало таким неприхованим голодом, що в мене підкосилися коліна.

— Це від надлишку магії… або від тебе, — видихнула я, закидаючи голову.

Він поклав іншу руку на стіну поруч із моїм обличчям, замикаючи мене в пастку свого тіла. Від нього пахло грозою, паленою магією та чимось диким, чоловічим.

— Твій амулет сказав, що ти маєш стати моїми піхвами, Селено, — його голос став низьким, вібруючим рокотом у моїх вухах. — Ти розумієш, що це означає? Наша магія більше не може існувати нарізно. Вона вимагає злиття. Щосекунди.

Його вільна рука повільно, майже невагомо, піднялася до мого обличчя. Він провів великим пальцем по моїй нижній губі, злегка відтягуючи її. Я мимоволі прикусила його палець, відчуваючи на язику смак солі та сили.

Кайден

Я бачив, як розширюються її зіниці, як здіймаються її груди під тонким шовком блузи, яка дивом вціліла в цій заварусі. Кожен її вдих був моїм. Кожен удар її серця відгукувався в моїх скронях.

Я більше не був тим заляканим хлопцем із прикордоння. Безодня всередині мене знайшла свій якір, і цим якорем була ця жінка.

— Я хочу відчути цей зв'язок повністю, — прошепотів я, нахиляючись до її шиї.

Я не цілував її одразу. Я просто вдихав аромат її шкіри, дозволяючи своїй магії "промацувати" її ауру. Це було схоже на тисячі невидимих пестощів. Я відчував, як її срібне світло тягнеться до моєї темряви, благаючи про дотик.

Коли мої губи нарешті торкнулися її шкіри на згині шиї, Селена видала звук, що нагадував тихий стогін пораненої пташки. Її руки вчепилися в мої плечі, зминаючи сорочку.

Я підхопив її, змушуючи обхопити мою талію ногами. Вона була такою легкою і водночас такою вагомою у моєму житті. Я переніс її до ліжка, але не поклав, а сів сам, тримаючи її на колінах.

Наш Резонанс спалахнув із новою силою. Між нашими тілами почали проскакувати дрібні фіолетові блискавки. Це було не боляче — це було неймовірно гостро. Кожен сантиметр шкіри, де ми торкалися одне одного, палав.

— Кайдене… — вона прошепотіла моє ім'я так, ніби це була молитва. — Я ніколи не думала, що магія може бути такою… відчутною.

Я розв’язав стрічку на її волоссі, дозволяючи срібним пасмам розсипатися по моїх руках.

— Це не просто магія, Селено. Це ми.

Моя рука ковзнула під край її блузи, піднімаючись вище, відчуваючи бархатисту шкіру. Вона вигнулася в моїх обіймах, притискаючись міцніше. Я відчував, як амулет між нами нагрівається, стаючи сполучною ланкою.

Ми не поспішали. Кожен рух був наповнений сенсом. Це було вивчення нової території, де кожен подих був спільним, а кожне бажання — дзеркальним. У напівтемряві кімнати наші тіла здавалися оточеними м’яким сяйвом — сумішшю срібла та ночі.