Глава 12

Селена

Шлях до прикордоння зазвичай займав три дні на поштових каретах, але в мене не було й трьох годин. Кожна секунда відлунювала тупим болем у грудях — наш Резонанс помирав, затиснутий антимагічними стінами королівської в'язниці «Залізний пік». Я відчувала, як Кайдена катують… не залізом, а порожнечею. Йому висмоктували магію, а разом із нею — і частину моєї душі.

Я осідлала свого бойового грифона, Срібнокрила. Вітер бив у обличчя, розмиваючи краєвиди Академії, яка тепер здавалася мені кліткою, а не домом.

— Швидше, мій хороший, — шепотіла я, притискаючись до його теплого пір'я.

Ми летіли над Дикими Землями. Тут магія була нестабільною, вона виривалася з землі вогняними стовпами та крижаними вихорами. Це було саме те місце, де виріс Кайден. Грубе, жорстоке, але чесне.

Коли сонце почало сідати, забарвлюючи небо в колір крові, я побачила руїни. Старий маєток Вейнів стояв на самому краю прірви. Чорний камінь, обпалений колись неконтрольованим вогнем маленького хлопчика, тепер заріс колючим чагарником.

Я спустилася на землю, і мої чоботи потонули в попелі, який, здавалося, не осідав тут десятиліттями.

— Кайдене, де ти це сховав? — прошепотіла я, витягуючи свій магічний кинджал. Срібне лезо почало вібрувати. — Веди мене.

Я заплющила очі й зосередилася на тій тонкій, майже невидимій нитці, що пов’язувала наші серця. Нитка тягнула мене вглиб будинку, до напівзруйнованої бібліотеки. Там, під шаром обгорілих фоліантів, я відчула щось інше. Не просто магію, а холодну, древню пульсацію Безодні.

Кайден

«Залізний пік» виправдовував свою назву. Камера була настільки малою, що я не міг навіть повністю випрямити спину. На моїй шиї був важкий нашийник, який кожен мій вдих перетворював на ковток розпеченого свинцю.

Двері здригнулися, і в камеру зайшов лорд Ріхтер. Він зняв свої білі рукавички, з огидою дивлячись на вогку підлогу.

— Ти все ще мовчиш, Вейн? — його голос був тихим, але від нього віяло смертю. — Твоя коханка втекла. Побула з тобою ніч, зрозуміла, що ти — монстр, і полетіла рятувати свою шкуру.

— Ти брешеш, — я підняв голову. Одне моє око запливло від удару гвардійця, але інше палало ненавистю. — Вона ніколи не зрадить.

— О, наївний хлопчику. Вона — аристократка. Магістр. Ти для неї був лише екзотичною іграшкою, шансом відчути «дику силу». Тепер вона просить у Ради помилування в обмін на свідчення проти тебе.

Я відчув, як темрява всередині мене здибилася. Ріхтер хотів, щоб я зневірився. Він хотів, щоб я випустив свою силу, аби в нього був привід стратити мене як некеровану зброю.

— Знаєш, що таке «Кров Безодні»? — він підійшов ближче, нахиляючись до мого вуха. — Твій батько не був магом. Він був жерцем культу, який намагався відкрити браму для демонів. Ти — не людина, Кайдене. Ти — посудина. І коли ми витягнемо з тебе останню краплю твоєї магії, ти просто розсиплешся на порох.

Він вдарив мене в живіт, і я зігнувся, ковтаючи кров. Але в цей момент через відстань у сотні миль я відчув… жасмин.

Слабкий, ледь вловимий аромат. Селена. Вона знайшла щось. Її почуття — рішучість, гнів і безмежна ніжність — прорвалися крізь антимагічні стіни.

«Тримайся, Каю», — почув я її голос у своїй голові.

Я підняв очі на Ріхтера і, незважаючи на біль, оскалив зуби в усмішці.

— Вона не свідчить проти мене, лорде. Вона йде за твоєю головою.

Ріхтер зблід і різко розвернувся до виходу.

— Збільшити дозу пригнічувача! — гаркнув він охороні. — Випаліть із нього все до ранку!