Глава 4

Кайден

Поцілунок був схожий на ковток чистої стихії. Я очікував, що Селена відштовхне мене, вдарить закляттям або викличе варту, але вона відповіла. Її губи, спочатку прохолодні, швидко стали палкими, а пальці вплелися в моє волосся, притягуючи ще ближче.

Наша спільна магія навколо буквально божеволіла. Стелажі зі зброєю здригалися, а тренувальні манекени в кутках зали почали тліти від статичної напруги. Я відчував, як її світло змішується з моєю темрявою, створюючи щось нове, неймовірно могутнє.

Раптом по спині пробігся холод. Не той магічний холод, до якого я звик, а відчуття чужого, липкого погляду.

Я різко відсторонився від Селени, закриваючи її собою. Вона важко дихала, її щоки палахкотіли рум'янцем, а очі були туманними від пристрасті.

— Хто тут? — гаркнув я, витягуючи руку вперед. На кінчиках моїх пальців миттєво згустився чорний дим.

За важкими дубовими дверима почувся тихий шурхіт мантії та швидкі кроки, що віддалялися коридором. Хтось підглядав. І цей «хтось» тепер знав таємницю, яка могла зруйнувати життя нам обом.

— Прокляття… — прошепотіла Селена, притискаючи долоні до обличчя. Вона вмить перетворилася з палкої жінки на суворого декана, але тремтіння в її голосі видавало справжні почуття. — Кайдене, йди. Негайно. Через бічний вихід для прислуги.

— Я не залишу вас саму з цим, — я зробив крок до неї, але вона виставила руку вперед, створюючи між нами прозору, але міцну стіну повітря.

— Це наказ, адепте Вейн! — її голос знову став сталевим. — Якщо нас побачать разом зараз, тебе не просто виключать — тебе кинуть у в’язницю за напад на викладача. Біжи!

Я заскрипів зубами від безсилля. Вона мала рацію. У цьому зміїному кублі, яке називалося Академією, репутація була дорожчою за життя.

— Це ще не кінець, Селено, — кинув я, востаннє глянувши в її фіолетові очі. — Те, що сталося… ви не зможете це просто забути.

Я розвернувся і вискочив у вузький прохід за гобеленом, серце якого все ще вистукувало ритм її імені.

Селена

Я стояла посеред розгромленої зали, слухаючи, як стихають кроки Кайдена. Повітря все ще пахло ним — терпким мускусом і грозою. Мої губи горіли, а тіло вимагало його повернення.

«Ти божевільна, Селено Крафт», — лаяла я себе, намагаючись магією розставити перекинуті мечі на місця. — «Він твій учень. Він хлопчисько, у якого в голові лише вітер і некерована сила».

Але моє серце знало інше. Резонанс не помиляється. Він — той єдиний, хто може витримати мою силу і не згоріти. І той єдиний, хто може розтопити кригу навколо моєї душі.

Я підійшла до дверей і різко відчинила їх. Коридор був порожній, лише на підлозі я помітила щось, що змусило моє серце завмерти. Маленька золота брошка у формі змії. Символ сім'ї Ріхтерів.

Значить, це був той блондин, Ерік. Син одного з найвпливовіших магічних радників короля. Якщо він розповість батькові…

Раптом з-за рогу почувся знайомий сухий кашель. Я випрямилася, ховаючи брошку в кишеню штанів.

— Декане Крафт? — з тіні вийшов ректор Арканіус, старий маг із проникливим поглядом, від якого нічого не можна було приховати. — Я чув дивні звуки з вашої зали. Магічний сплеск такої сили, що навіть захисні кристали в моєму кабінеті завібрували.

— Просто тренування, ректоре, — я намагалася, щоб мій голос звучав рівно. — Новий адепт, Вейн. У нього… специфічний дар. Я намагалася його стабілізувати.

Арканіус підійшов ближче, дивлячись мені прямо в очі. Його погляд затримався на моїй нижній губі, яка, мабуть, була трохи припухлою.

— Стабілізувати? — він ледь помітно посміхнувся, але в цій посмішці не було тепла. — Будьте обережні, Селено. Темна магія дуже підступна. Вона обіцяє силу, але забирає контроль. І іноді вона стає занадто… інтимною.

Він розвернувся і пішов, постукуючи своєю палицею по мармуру. Я залишилася стояти в холодному коридорі, розуміючи, що гра стала смертельно небезпечною.

Я мала знайти Кайдена раніше, ніж Ріхтер зробить свій хід.