Розділ шістнадцятий

Решта дуже дивовижного дня виявилася досить буденною: Елла помилася, трохи відпочила, попоїла, перебрала купу одягу та взуття, принесених служками, частково прибрала у кімнаті, щоб звільнити місце для своїх нових речей, потім повечеряла смачнючою юшкою з бульби та риби, котру запропонувала пані Шо близько дев’ятої години вечора. Серед речей попереднього учня магістра знайшовся золотий кишеньковий годинник, котрий Елла не без докорів сумління забрала собі, - він ідеально вмістився у одну з невеликих кишень на її новій туніці північного стилю, а ланцюжок зручно пристібнувся до мережива на окантуванні. 

Вдома у Елли в кімнаті був невеликий стаціонарний годинник, проте пані Анна не вважала за потрібне придбати падчерці наручний годинник - занадто дорого та й ні до чого, дівчина не мала багато візитів поза кола сім’ї. 

Розглядаючи своє зображення у невеликому дзеркалі, Елла нарешті зрозуміла, що її життя змінилося назавжди, і зовнішні зміни - це лише початок. Вона має змінитися всередині, щоб вижити у нових умовах, а для цього треба поскоріше набути нового досвіду. Вміння прати білизну або мити підлогу - навіть пекти дуже смачні пироги - не допоможе досягти успіху учениці чарівника.

Проте північне вбрання, котре Елла до цього часу ніколи не вдягала (не враховуючи перетворення під час балу), дуже їй личило: довгі вугільно-чорні штани підкреслювали стрункість постаті, темно-синя туніка з короткими рукавами та чорною вишивкою по проймах вдало грала із кольором шкіри та волосся. І нарешті вона мала зручне взуття: у повсякденні жінки півночі вдягали туфлі без підборів, котрі не відчувалися на ногах. У такому вбранні і з простою зачіскою Елла здалася сама собі схожою на дівчину з фіолетовими очима, образ якої примірила нещодавно. 

Ні, це лише вплив нового незвичного одягу, в якому вона стала й собі незвичною. 

Погляд дівчини перемістився у інший бік кімнати: разом із одягом служки принесли декілька великих кошиків, догори сповнених різної кореспонденції. Матео з’явився пізніше і сказав, що Елла має перечитати і відсортувати ці листи за важливістю, “якось потім” магістр їх перегляне. Найважливіші листи, на котрі треба швидко відповісти, дівчина мала відібрати у окремий стосик. Елла вже переглянула з десяток листів і на цьому зупинилася, намагаючись визначити для себе критерії сортування. Зі змісту листів вона зрозуміла, що це завдання буде нудним та довгим, але також розуміла, що має проявити себе з кращого боку навіть у рутині.

Листи самі себе не сортуватимуть, це ж не миття підлоги, та й нашийник все ще на шиї, все ще заважає використовувати магію. Елла зітхнула і сіла на ліжко, навколо якого вона до цього розставила кошики з листами; на простирадлі вже лежало декілька купок листів. У окремий стосик - листи, кореспонденти яких намагаються дізнатися, що відбувається у палаці. Найдалі від себе листи із звітами про закупи матеріалів - наврядче магістр захоче їх зараз читати. У інший стосик - листи із звітами про реакцію сусідніх держав на ситуацію, що склалася в королівстві, це може бути важливо. Кількість стосиків зростала, доки навколо Елли на ліжку не закінчилося вільне місце. 

- Ні, це дурня, - мовила вона сама до себе роздратовано.

Стосиків дуже багато, вона почала забувати, де писалося про що, а їх ще треба відсортувати не тільки за змістом, а й за важливістю. Потрібна нова система.

Елла взялася передивлятися вже відсортовані листи, намагаючись згуртувати по декілька стосиків в один. Дівчина схаменулася лише коли одна з купок листів із шурхотом впала на підлогу й розсипалася; встаючи для того, щоб зібрати їх, Елла вирішила подивитися на свого нового годинника і була здивована тим, що вже за першу годину ночі. Не дивно, що очі почали заплющуватися самі собою. Треба зупинятися, завтра буде новий складний день, до якого вона має бути готовою, а листи нікуди не втечуть. Переклавши стосики прочитаних листів на одну з полиць - та під неї - Елла із задоволенням лягла на ліжко, вирішивши відкрити іще хоча б з десяток конвертів перед сном. Рядки тексту у якийсь момент пішли в танок, повіки стали надзвичайно важкими, дмухнув знайомий вітер…

Ось вона стоїть на високій кручі над морем, сонце майже сховалося за лінією горизонту, перед її очима - фіолетово-чорна безодня. Солоне повітря грає з зачіскою, сонце не дає достатньо тепла і волосся на Еллиній шкірі стає дибки від холоду. Чи не від холоду? 

Дівчина відчуває, що позаду неї хтось є, розуміє, що треба розвернутися та подивитися хто там, але несподівано холодні як лід руки хапають її за горло та закривають ріт, душать крик, що мав тільки-но вирватися з грудей. Руки тягнуть Еллу назад, у темряву, ще одні руки піднімають її над землею та кудись несуть, не зважаючи на спроби відбитися та втекти. 

Нажахана, Елла відкриває очі, бачить навколо себе темряву, і розуміє, що її дійсно кудись несуть вниз сходами, перекинувши через плече наче лантух. Вона починає пручатися, звиватися, наче змія, силкується кричати, проте язик не слухається.

- Вона прокинулася, - говорить хтось.

- Ти диви, - відповідає інший голос. - не вистачило і на п’ять хвилин. Ти правильно розрахував дозу?

- Так, звичайно, як інакше.

- Дивно, - каже перший голос. - Вперше таке бачу.

- Дурні, ви що, забули, що їй нещодавно давали антидот? - озивається десь спереду третій голос. - Треба було подвоїти дозу.

- Он воно що! - вигукнув другий голос.

- Нам ніхто не казав… - похнюпився перший.

- Вам кажи, не кажи - однаково, - роздратовано мовив третій чоловік. - Добре хоч стандартну дозу навчилися відміряти.

- Ми хотіли як краще…

- Досить теревенів, несіть її швидше до малої бібліотеки.

Чоловіки прискорюються і майже біжать сходами, потім вона чує гуркіт дверей, далі - стукіт взуття по камінню. Через невизначений проміжок часу, котрий здався Еллі вічністю, знову грюкнули двері, а далі за декілька кроків чоловіки обережно посадовили свою полонену на стілець.