Розділ чотирнадцятий

Еллу розбудило брязкання таці із їжею: охоронець приніс сніданок. Він був не в настрої говорити і поквапився піти щойно дівчина закінчила їсти, тому після вологої бридкої пшеняної каші, жилистого шматка м’яса незрозумілого походження і ледь теплої трав’яної настоянки Елла знов залишилася наодинці зі своїми думками у вологій і темній камері. Вона довго сиділа у соломі та пильно прислуховувалася до кожного звуку, намагаючись почути щось з-за стіни, але не наважилася гукнути і перевіріти, чи почує її принц. 

Після обіду, котрий приніс злий та мовчазний охоронець, Елла вже не була певна, чи дійсно говорила з Едвардом, чи натомість бачила чудернацький сон. Навіть приклавши вухо до каменю вона не могла вловити жодних ознак того, що за стіною хтось є, а на її негучний стукіт ніхто не озвався. 

- Ти втрачаєш розум, Елло, - сказала дівчина до себе і подумала, що розмови з собою це і є поведінка несповна розуму.

Треба зібратися і триматися. Замість цього Елла вклалася на соломі і задрімала, сховавши свій смуток за завісою дрімоти.

Звичний сон змінює сюжет: вона стоїть тепер вже не над морем, а на верхівці височенної кам’яної башти, сідає сонце, перед її очима - сіро-синя безодня туману. Вона боїться зробити крок уперед, бо не знає, чи злетить через декілька секунд і буде літати, вільно і невимушено граючи з вітром у квача. Невпевненість наповнює її серце страхом та очікуванням біди. Вона хоче зробити крок назад, відійти від безодні, проте послизається і падає, падає, падає… хочеться кричати, але голос не слухається… сірий туман неприємно торкається шкіри, залишає після себе липку вологу, вітер кричить їй в вуха… гей, гей, гей!

- Гей, ти! - почула Елла крик за дверима. - Піднімайся, кому кажу!

Дівчина підскочила на соломі, поглянула на двері і побачила за ними вже знайомого біловолосого паладина.

- Піднімайся, настав твій час!

- Мій час? - перепитала заспана Елла, по шкірі якій почали бігти мурашки.

- Магістр має для тебе трохи часу. Піднімайся.

У Елли закалатало серце: ось ця вирішальна мить, а вона так і не приготувала промову. Що вона буде казати магістрові? Як вмовлятиме його?

- Чого витріщилася? Вставай, йдемо, поки у мене терпець не увірвався, - агресивно мовив чоловік. - Чим раніше почнемо, тим раніше закінчимо. Тебе вже чекає корабель.

Дівчина вкрилася холодним потом, бо тепер знала, що її чекає у “вигнанні”. Чи знає це біловолосий паладин? І якщо знає, як може жити у мирі з собою?

- Почекає той корабель, - почувся голос старого охоронця. - Спершу вона має помитися, не гоже виводити дівчину в люди у такому вигляді.

- Яка різниця? - загарчав паладин. - Її все одно чекає вигнання.

Їй зустрічатися з магістром, а тому вона має виглядати презентабельно. Посуньтеся. Посуньтеся, кажу!

Забрязчали миски і під дверима з’явилася таця з двома ємностями з водою та декілька рушників.

- Вмивайся, якщо треба буде ще води - я принесу. А ви відійдіть, дайте людині помитися в спокої.

- Я не збираюся… - почав паладин гнівно.

Охоронець перебив його не менш розлючено:

- Це моя в’язниця і поки ви у ній, будете робити, що я кажу! Ідіть зі мною, дайте жінці десять хвилин на самоті. Потім я виведу її до вас.

Паладин пробував сперечатися, проте в кінці кінці піддався волі охоронця і пішов. Бряцнули двері десь у глибині коридору, Елла залишилася сама. Вона швидко і якмога ретельніше помилася - звичайно, зважаючи на ситуацію. Дотик холодної чистої води освіжив тіло та підняв настрій, тепер дівчина знов відчула жагу до життя. Через декілька хвилин повернувся охоронець, відчинив двері камери і відвів Еллу до паладина, котрий чекав із конвоєм з охорони ще за двома масивним дверима, за службовими кімнатами, біля початку сходів нагору. ДІвчина відчула себе майже поважною персоною, бо для того, щоб відвести її на зустріч до магістра, зібралося п’ятеро людей.

Вона вибилася з сил, поки у довгій сукні піднялася по сходах із в’язниці на рівень палацу, а потім довелося йти лабіринтом з коридорів та галерей вглиб палацу, у ту його частину, котру Елла ще не бачила. Ще декілька рівнів сходів, котрі звели на нівець спробу дівчини позбутися поту, - і вони опинилися у просторій світлій кімнаті із великими вікнами, за якими можна було побачити королівський сад. Двоє охоронців залишилися біля дверей ззовні кімнати, двоє охоронців та паладин зайшли у кімнату з Еллою.

Стоячи посеред кімнати, дівчина фізично відчула напругу, котрою сповнилося приміщення навколо неї. Невже охоронці налякані її присутністю? Чи їх так схвилювала перспектива появи магістра?

Через деякий час Елла втомилася бездумно чекати, тому перейшла кімнату і стала біля вікна, спостерігаючи за сонцем, що грало своїми променями у залишках калюж та у листі дерев. І тільки зараз Елла зрозуміла, як їй не вистачало сонця, світла та тепла у вогкій темній камері в’язниці. Тут, у чистій погожій кімнаті, хотілося жити і боротися за життя. 

У коридорі почулися голоси, гупнули двері, брязкнули обладунки охорони. Дівчина повернулася до дверей і заклякла на місці.

- Ваша королівська величносте, - швидко почав паладин, - можливо, ви випадково втрапили не в ту кімнату?

- Ні, я впевнений, що потрапив куди треба, лорде Єштон, - відповів принц Едгар ввічливо, оглядаючи приміщення, Еллу та охорону.

- Вам не треба тут бути, - продовжив паладин. - Магістр і я збираємося проводити бесіду із нововиявленою чарівницею.

- Я знаю, - вже менш ввічливо відповів принц. - Саме тому я тут.

- Ваша королівська величносте, вибачте, але я не вважаю, що…

- Лорде Ештон, в данному питанні мене не цікавить ваша думка, - перебив принц Едгар. - Вчора ми домовилися з магістром, що я зустрінуся з чарівницею. А зараз розумію, що ваша присутність може бути зайвою.