Розділ тринадцятий

Елла довго не могла скласти до купи думки, настільки приголомшливою виявилася зустріч з матінкою Анною. Вона без кінця ходила колами у своїй камері, не зважаючи на втому, що знов почала підкрадатися до виснаженого останніми пригодами тіла. 

Щось трапилося з королем; невже її бурхлива фантазія про минулу ніч була зовсім не фантазією? Еллі не йшов з голови млосливий запах з напівтемної кімнати, де лежало мертве тіло. Вона пам’ятає все не надто чітко, дякуючи проклятущій настоянці, але якщо хоча б на мить припустити, що це дійсно сталося…

- Дідько! - вигукнула дівчина, злякалася свого голосу у тиші підземелля і продовжила тихіше. - Завтра ми матимемо нового короля.

Елла стомлено впала у купу соломи і спробувала не зважати на вологу, що нерпиємно торкнулася шкіри.

Що б не сталося з королем, матінка Анна права, - це не має відношення до Еллиної поточної проблеми. Вона має стати ученицею магістра, а це легше сказати, ніж зробити. Яким чином Елла має вплинути на магістра: вблагати його чи, може, зачаклувати? Якщо магістр знає правду про острів чарівників, можна спробувати апелювати до його людяності.

Дівчина криво всміхнулася своїм думкам: вона вочевидь не перша чарівниця, котру паладини схопили за віку магістра; магістр або знає правду і змирився з нею, або ж не знає і навряд повірить словам доведеної до розпачу дівчини. У Елли немає доказів, бо вона не має права вплутувати матінку Анну у цю історію. Та й навіть у матінки Анни немає доказів, її сповідь заснована на словах короля Генріха. Котрого вже мабуть немає в живих.

Думки закінчили коло і повернулися до ймовірного вбивства короля. Елла не знала, чому саме ця подія настільки міцно закріпилася у її свідомості, що почала домінувати над усіма іншими думками. Треба сконцентруватися над промовою для магістра, придумати план.

Спантеличена й зажурена, дівчина просиділа в соломі допоки з’явився старий охоронець з обідом на таці. Елла не мала настрою їсти, всередині вирував вир емоцій, придушуючи всі інші відчуття, в тому числі і відчуття голоду. Вона відмовилася від їжі, лише випивши незрозумілу настоянку із трав, чимось схожу на чай.

- Ще млоїть? - поспівчував охоронець, забираючи назад тарілку з кашею. - Ці паладини часто використовують забагато свого снодійного. Чув, що дехто від нього навіть помирав. Тому тобі пощастило.

Елла не вважала, що їй пощастило.

В якийсь момент думки нарешті перестали концентруватися навколо короля, але вперто не бажали вигадувати промову. Тепер дівчина обмірковувала жахливу брехню про острів, про вигнання і долю чарівників. Чому ніхто раніше не здогадався, не почав підозрювати, що люди зникають назавжди і без сліду? Можливо, тих, хто підозрював, спідкала така сама доля: що зупинить знищення людей, котрі зазіхнули на таємницю? 

Хоча найкраще короля та його посіпак захищав образ доволі справедливого та мудрого володаря, що опікується життями своїх підданих. Король Генріх фінансував школи для бідних дітей з королівської казни, а коли десять чи більше років тому посуха знищила більшу частину врожаю - тільки втручання короля допомогло запобігти голоду серед простих людей, про це й досі пам’ятають. Як така людина може бути причетною до звірства паладинів?

У вирі думок Елла втратила відчуття часу. Коли охоронець приніс вечерю, що складалася з вареної бульби із шматками жиру, дівчина змусила себе з’їсти все, що було на тарілці, - їй знадобляться сили.

- Вже краще себе почуваєш? Ну й добре, хворі мені тут не потрібні, - сказав охоронець, спостерігаючи за Еллою крізь решітку. - Я приніс тобі більше води, краще випий зараз, бо до ранку - кричи не кричи - нічого не отримаєш, я сплю міцно.

- Ви не вважаєте недоцільним отак повідомляти мені, що збираєтеся спати, змість того, щоб охороняти в’язницю? - запитала Елла.

Охоронець розсміявся:

- Недоцільним? Мені знаєш скільки років? Майже сімдесят, охоронець тут я вже більше п’ятидесяти. І за ці п’ятдесят років ще ніхто не зумів втекти з цієї в’язниці, ба, навіть близько! У цих стінах сиділи більш сильні і більш люті чарівники, ніж ти, і нічого. Це підземелля непогано охороняє себе без моєї допомоги, головне не забувати зачиняти дверцята!

Дівчина допила другу миску води майже силком, а потім повернула охоронцю тацю з посудом. Коли чоловік пішов, дівчина зробила декілька кіл по камері, намагаючись перебороти відразу. Врешті-решт, нічого не поробиш, це природна потреба організму. Елла як змогла перевірила доречність поради охоронця щодо схилу у правому кутку. Після цього вона вмостилася настільки зручно, наскільки це було можливо, на вологій соломі, і спробувала заснути.

Ось Елла стоїть на високій кручі над морем, сідає сонце, перед її очима - рожево-синя безодня. І вона готується зробити крок уперед, назустріч вітру, але зупиняється, бо на її шиї починає пульсувати холодом чужорідний предмет, стискаючи шию і заважаючи дихати. Елла силкується не зважати на тиск та холод, робить крок і падає, падає, падає… вона починає тремтіти, тому що раптом розуміє: їй не злетіти і не літати над морем, не грати з вітром у квача. 

Елла прокидається, змокла від вологи у камері та від власного холодного поту, її руки тремтять, а нашийник неприємно пульсує холодом на шиї. Вона знов лягає у бридку солому і вдивляється у темряву стелі, намагається заспокоїтися. Уже в дрімоті їй чуються важкі кроки декількох людей, потім - ляскання металу, потім - злі голоси. Потім знов настає тиша. Елла хоче заснути, і вже майже уві сні починає чути дуже дратівливий ритмічний стукіт, наче хтось б’є чимось важким по каменю. Цей звук заважає Еллі спати, бісить її, не дозволяє забути свої тривоги. Дівчина прокидається і сідає в соломі, голосно висловлюючи свою емоцію:

- А най його!

Стукіт одразу припиняється, але дівчині вже не до сну.