Епізод 25

Епізод 25

Ми спустилися, мабуть, на два поверхи вниз, як нас зустріли ще одні двері, проте вони вже були простіші за ті, що були зверху. Мітоф підійшов і відчинив їх. Щойно ми зайшли до приміщення, увімкнулося світло. Ми опинилися у просторій, великій кімнаті. Оглянувшись, я дивувався всьому, що бачив.

Це було неймовірне поєднання живої природи, магії та технологій. Стіни кімнати утворювали масивне переплетіння коріння велетенського дерева, але воно було ідеально гладким, наче відполірований метал. Замість звичайних ламп під стелею повільно левітували кристали різного розміру. Вони випромінювали м’яке світло, яке здавалося, реагувало на нашу присутність – коли ми робили кроки і проходили під кристалами, то вони світилися трішки яскравіше, наче намагалися щосили підсвітити нам дорогу, щоб нам все було якомога видніше.

Посеред кімнати стояв великий стіл, який буквально виростав із дерев’яної підлоги, але його поверхня була прозорою, схожою на інтерактивне скло. Над нею просто в повітрі висіли якісь складні тривимірні голограми: деталі якихось механізмів, деталізовані карти та рунічні формули, що постійно оберталися. Це все проєктувалося через якийсь невеликий пристрій, що лежав в центрі столу.

Уздовж стін тягнулися полиці, заставлені химерними приладами, колбами з рідинами та іншими речами. Деякі інструменти навіть не лежали на полицях – вони плавно погойдувались в повітрі на рівні очей, ніби чекали, коли Мітоф простягне до них руки. Замість звичайних стільців я помітив кілька чудернацьких крісел краплеподібної форми: вони не мали ніжок, а висіли над підлогою і було видно, як з їхнього дна щось пульсувало. «Мабуть, ще одна технологічно-магічна річ, про яку на Землі тільки мріяти можна».

Це місце одночасно нагадувало таємну печеру якогось чаклуна і високотехнологічну лабораторію майбутнього. Мій мозок просто відмовився вірити, що це все знаходиться прямо під величезним деревом.

– Ну як тобі? Почувайся як вдома, – зітхнувши, сказав Мітоф. Він підійшов до одного з левітуючих крісел і безсило впав у нього. Крісло м’яко просіло під його вагою, але не торкнулося підлоги.

– Навіть не знаю, що сказати, – відповів я. – Як це… Як це взагалі можливо? Звідки тут усе це? Як ти це зробив?

Я обережно сів на крісло, що було поряд, а він посміхнувся і злегка хіхікнув.

– Це Магіста, друже. Магія, технології, моя уява і навички дозволили перетворили цю підземну ділянку на повноцінне житло. Тут майже все можливо.

Після цих слів у нас ледь не одночасно гучно забурчало в животах. Ми переглянулися й одразу ж зрозуміли, що обидва страшенно зголодніли.

– Точно! Їжа. Зараз піду щось знайду нам перекусити, – сказав Мітоф, підводячись з крісла. – Я вашу їжу куштував, а тепер твоя черга.

Підморгнувши, він попрямував до сусідньої кімнати.

Поки чоловік порався на своїй «інопланетній кухні», я просто не зміг всидіти на місці. Цікавість узяла гору. Піднявшись із левітуючого крісла, я повільно пішов уздовж стіни, роздивляючись речі на полицях. Мою увагу привернув дивний пристрій із прозорими колбами, які були наповнені різнокольоровими рідинами. Вони час від часу плавно кружляли по осі, переливаючи яскраве наповнення одна в одну, наче виконували якийсь нескінченний танець.

Потім я натрапив на ще одні двері в глибині зали. Вони були прочинені, і звідти лилося м’яке бурштинове світло. Я підійшов до них, обережно штовхнув їх і опинився, вочевидь, у спальні.

Кімната була невеликою, але дуже технологічною. У кутку стояв відкритий стелаж із різним одягом. Поруч на робочій панелі лежали пристрої, призначення яких я міг лише вгадувати. Усе в цій кімнаті виглядало значно досконалішим за будь-яку електроніку на Землі. А замість звичного ліжка тут була широка платформа, що ширяла над підлогою. На ній лежала тканина і щось схоже на подушку.

«Невже на такому можна спати?» – подумав я.

Роблячи кроки углиб кімнати й роздивляючись цей особистий простір, я натрапив поглядом на дещо інше. На одній з полиць, наполовину прихована за іншими речами, стояла невелика рамка, обрамлена темним металом із вбудованим збоку красивим, напівпрозорим кристалом. Вона виглядала так, ніби її спеціально заховали подалі від чужих очей.

Не втримавшись, я обережно простягнув руку й ледь торкнувся кристала. Він миттєво відреагував – над рамкою спалахнуло чітке об’ємне зображення. Це була голограма, на якій був зображений сімейний портрет. Я одразу впізнав Мітофа – він був значно молодшим, із яскравою посмішкою та сповненим життя поглядом. Поруч із ним стояли, мабуть, його батьки, а також ще декілька персон. Можливо, інші родичі. Усі вони виглядали доволі щасливими. Далі мій погляд зупинився на юнакові, який стояв найближче до Мітофа, приобійнявши його за плече. Мені одразу ж здалося, що цей хлопець – брат Мітофа. Бо риси обличчя були схожими, але він був трохи вищим і виглядав молодшим.

– А ось і наша вечеря! Знайшов кілька чудових тутешніх… – радісно почав Мітоф повертаючись до кімнати.

Але його голос різко обірвався, щойно він помітив, що двері в його спальню тепер відчинені значно ширше.

За мить я почув, як він підійшов до дверей і став перед проходом. Я обернувся. Ми зустрілися поглядами, а потім Мітоф перевів свій погляд на голограму, що сяяла блакитним світлом у напівтемряві кімнати.