Епізод 24

Епізод 24

– Крейзере… – голос одного з персоналу здригнувся. – Чому вони повертаються? Вони ж тільки-но зайшли.

Той різко звів погляд на монітор. Датчики настирливо сигналізували, фіксуючи зворотній рух двох сигнатур. Потім він подивився на інші екрани: пристрої, що передавали картинку на спорядженні Лайроса Вейна та його двох підлеглих транслювали рух по лісу. Вони точно залишалися на іншій планеті.

«Що за…» – подумав Крейзер.

І в цей момент з порталу виступили дві постаті. Це були не їхні союзники. У всіх, хто побачив це видовище максимально розплющилися очі. Ті двоє – це були саме ті, за ким й відбувалося полювання.

Портал одразу ж закрився, вичерпавши всю накопичену енергію.

– Тривога! – несамовито крикнув хтось.

В лабораторії спалахнув хаос.

– Друже, стань ближче, – кинув Мітоф крізь галас.

Він різко змахнув своїм посохом, і приміщення струснув потужний енергетичний імпульс. Світло миттєво згасло. З пошкодженого обладнання посипалися іскри. Цей прийом вивів з ладу все навколо.

– Біжімо! Тримайся поряд! – крикнув знову Мітоф.

Я кинувся слідом за ним. Сяйво кристала на тростині чоловіка було єдиним стабільним джерелом світла. Шлях до виходу перекривала місцева варта, але Мітоф безжально розкидав ворогів магією одного за одним. Охоронці падали непритомними від потужних ударів – точно сильніші за ті, що він демонстрував на Землі.

«Ось воно як. Одразу ж відчутний ефект підсилення магії на цій планеті», – подумав я. Проте, я й сам відчував дивний приплив сил. Мені навіть здалося, що магічна енергія цього чужого світу пульсувала прямо в моїх венах.

Пробившись назовні, ми намить зупинилися. Видовище, що відкрилося мені, пробирало до мурах: я бачив, здавалося, нескінченні руїни. Тільки зараз я по-справжньому усвідомив, наскільки сильно постраждав цей світ.

Ми вибігли на якусь відкриту ділянку і Мітоф звичним рухом перетворив свій посох на літальний апарат – точнісінько такий, як тоді, на Землі.

– Сідай!

– Куди ми полетимо!? – знервовано запитав я.

– В мене є надійне укриття. Там нас довго не знайдуть.

Не сказавши більше ні слова, я швидко застрибнув на місце, і ми злетіли в повітря.

Політ над незнайомим світом відчувався зовсім інакше. Раптом у мене сильно запаморочилася голова. Повітря відчутно різнилося від того, яким я дихав двадцять років. Також, зміна атмосфери, інший тиск чи, можливо, сама густа магічна енергія Магісти дали про себе знати. Перед очима попливли темні кола, і я намагався міцніше триматися, щоб не злетіти вниз.

– Мітофе, будь ласка, зменш швидкість.

Чоловік обернувся на мене й одразу зрозумів, що мій стан зараз нестабільний.

– Тримайся, хлопче. Це все зміна середовища, повітря тут трохи густіше ніж на твоїй планеті, тож організм має адаптуватися.

Вже за кілька хвилин дихання вирівнялося, нудота відступила. Організм, на диво, дуже швидко зміг адаптуватися.

Я почав роздивлятися краєвиди. Перше, звісно ж, що впадало в око – це масштаби руйнувань. З висоти пташиного польоту було видно розбиті різного розміру споруди та понівечену вибухами землю.

«Тут й справді відбулась війна» – промайнуло в мене в думках.

Небо було затягнуте важкими, сірими хмарами. Сонце десь там світило, але його промені не могли пробитися крізь цю гнітючу завісу, залишаючи світ у постійних похмурих сутінках.

Трохи згодом, коли ми відлетіли значно далі від того місця, куди прибули, на горизонті почав виднітися ліс, до якого я звик на Землі. Однак, дерева в тому лісі були доволі різними – від невисоких до велетенських. Одні товсті, мов стародавні вежі, інші – тонкі, але витягнуті так високо в небо, що здавалося, ніби вони підпирають хмари.

Мітоф почав знижувати висоту і залетів прямо між ними. Далі ми вже летіли в самому лісі, маневруючи між цими гігантами.

Невідомо, скільки точно минуло часу, але ліс ставав все темнішим. Починало сутеніти. Протягом усього польоту ми не промовили жодного слова. Кожен був занурений у свої важкі думки. Я просто мовчки спостерігав за цим чужим, але водночас частково «моїм світом», намагаючись перетравити все, що за весь цей час сталося. В мене взагалі не було розуміння, що буде далі. Які пригоди на нас чекають, і чи виживимо ми взагалі.

Вже ось-ось мало стемніти, проте ми встигли дістатися місця призначення до того, як настала повна темрява. Чоловік скерував апарат на якому ми летіли до одного великого, неймовірно товстого дерева, яке виглядало так, ніби стояло тут тисячі років. Його коріння було розміром з невеликі будинки.

Щойно ми торкнулися землі, Мітоф змахнув рукою, і літальний апарат миттєво перетворився назад на його звичний посох.

– Гайда за мною, – тихо сказав він, озираючись.

Він підійшов до масивного стовбура. Серед грубої кори я помітив невелике заглиблення, схоже на дупло. В ньому ледь помітно мерехтіло жовте світло. Мітоф підняв посох і встромив його рівно так, щоб сяючий кристал на верхівці увійшов у цей отвір.