Епізод 22

Епізод 22

Мітоф нарешті прокинувся. Його голова одразу дала про себе знати різким болем. Він схопився однією рукою за голову й подивився вбік, де лежав я.

Чоловік злегка штовхнув мене й покликав:

– Агов, Деміане! Прокидайся.

Я, відкривши очі, одразу подумав, що до нас знову прийшла чергова небезпека – різко підвівся, швидко беручи молот до рук. Завдяки досвіду, який я щойно отримав, створити щит цього разу вийшло легко.

– Ей-ей. Тихіше, ти чого? – здивувався Мітоф.

Озирнувшись навколо, я не побачив і не почув нічого такого, що могло б нам загрожувати. Лунав лише спів пташок і шелест листя дерев від вітру.

– Фух, – видихнув я, – я вже подумав, що… Мітофе! – я кинув зброю на землю. – Ти в нормі?

Чоловік почав підводитися. І, дивлячись на те, як важко йому це вдавалося, я одразу ж допоміг йому.

– Здається, що так. Дякую. Важкий у нас деньок виходить, еге ж? – іронічно пожартував він.

– Ага, ще б пак. Я від виснаження, здається, теж заснув. Я не знаю, скільки часу пройшло.

Мітоф притягнув до руки свій посох, об який тепер спирався, роблячи перші кроки. У нього був вигляд, наче він про щось здогадався.

– Хлопче, нам треба знайти той портал, звідки прийшли ті тварюки. Нові вороги можуть з’явитися щомиті.

– Чекай. Навіщо нам туди йти, якщо ми можемо знову натрапити на небезпеку? У нас майже немає сил!

– Не знаю, скільки часу залишилося до відкриття порталу знову, але нам треба поспішати. Я знаю, що ми маємо робити.

Я, не розуміючи його мотивів і про що він взагалі говорить, просто йшов за ним.

– Про який саме план ти говориш? У нас немає шансів при ще одній сутичці. Ми ж…

Чоловік зробив кілька рухів посохом, і кристал на ньому засвітився. І не просто світився – він вилетів із тростини на кілька сантиметрів і почав левітувати, обертаючись, наче стрілка компаса. За мить кристал зупинився. Мітоф рушив у тому напрямку, куди той вказував. Здавалося навіть, що сам посох тягнув його вперед.

– Що… – на моєму обличчі з’явилося здивування. – Це що, компас?

– Ну, щось типу того. Ходімо!

Я не став ставити додаткових запитань. Ми рушили з тією швидкістю, на яку в нас вистачало сил. Згодом до мене дійшло, що, скоріш за все, цей «компас» використовує енергію кристала й веде нас до порталу, в якому використовується така ж енергія. Таким чином, працюючи як магніт.

Поки ми йшли, Мітоф розповів свій план:

– Я думаю, що так, як ті двоє, котрих ми перемогли довго не повертатимуться, то наш ворог знову відчинить портал і сюди прийдуть нові найманці. І вони мають одразу ж піти на наші пошуки. Тож, якщо ми прибудемо туди раніше, ніж портал відкриють, то після відкриття в нас буде три хвилини, щоб зайти туди. Ми маємо сховатися й дочекатися цього моменту. Якщо все вийде і ми зайдемо – обов’язково треба бути напоготові, бо, скоріш за все, ми потрапимо в мою лабораторію, яка буде заповнена загарбниками. Тоді, нам із тобою потрібно буде вибратися звідти, і ми полетимо в інше місце.

Думка про те, що нові вороги мають з’явитися звучить доволі логічно. Бо втрата зв’язку з колишніми воїнами свідчитиме про те, що щось трапилось.

– Чекай. А якщо ми не встигнемо? Що, якщо ми натрапимо прямо на ворогів?

Мітоф не одразу відповів.

– Тоді, друже мій, нам доведеться докласти всіх зусиль, щоб вижити.

Його слова не вселяли надії. Проте ми обидва сподівалися на краще.

– А чому саме три хвилини? – поцікавився я.

– Така технологія порталу. Спочатку енергія накопичується кілька годин, після чого портал можна увімкнути, і вся накопичена енергія вичерпується протягом цих трьох хвилин. Ну… – чоловік засумнівався, – за моїми розрахунками, це має бути саме так. Я точно не знаю, бо, як ти пам’ятаєш, перший портал зламався, і не було змоги це протестувати більше.

«Як він взагалі був упевнений, що портал спрацює і перемістить його на цю планету?» – подумав я.

– До речі, як ми дізнаємося, що портал ще не був відкритий?

– На порталі є символи. Вони вказують на рівень заряду.

Нічого не відповівши, я просто слідував далі за ним. Все тіло боліло, але сили ще залишалися. І тепер у мене в голові було лише одне – благання, щоб ми не зустріли ворогів.

***

– Стій… он він, – Мітоф різко зупинився і підняв руку, стримуючи мене. Його голос став майже нечутним, злився з шелестом повітря. – Треба підійти ближче. Іди тихо… не відставай.

Минуло близько десяти хвилин, перш ніж крізь нерівності місцевості й тьмяне світло попереду почало проглядатися те, що ми шукали. Портал.

Ми рушили вперед, ступаючи обережно, майже ковзаючи по землі. Кожен крок здавався занадто гучним у цій напруженій тиші. Навіть повітря навколо ніби завмерло, прислухаючись до нас.

Я йшов поруч із Мітофом, намагаючись ступати максимально тихо. Кожен мій рух був виважений, кожен подих – стриманий. Я постійно оглядався навсібіч, ловлячи найменші зміни в оточенні.