Епізод 20

Епізод 20

Нападник не міг повірити своїм очам. Його напарник просто зник.

Коли він повністю прийшов до тями, то був упевнений, що більше його не бачить. Це страшенно розлютило його.

– НІІІ!!! – прогарчав той. – Ти заплатиш за це, виродок! – і кинувся в бік Мітофа, втративши будь-який інтерес до непритомного мене.

Ворог дуже швидко підбіг до Мітофа й стрибнув на нього з люттю, досі кричачи.

Чоловік на останніх силах устиг заблокувати удар, проте вийшло це не зовсім вдало. Щит розсипався, а сам він відлетів убік і сильно вдарився об дерево. Майже непритомний Мітоф намагався поворухнутися, але марно.

***

– Де я?.. – прошепотів я. – Чому тут так яскраво?..

Прикриваючи очі руками від променів світла, я намагався оглянутися навколо. Куди б я не подивився – всюди було біле, водночас тепле світло.

– Я… я помер? – запитав я себе вголос.

– Ні, Деміане, ти не помер, – зненацька пролунали слова.

Звук долинув з-за спини. Я різко обернувся.

Якийсь силует наближався до мене щосекунди. Але через таку яскравість я не міг розгледіти, хто це був насправді. Проте голос здався мені дуже знайомим.

– Хто… хто тут?

За кілька секунд світло почало тьмяніти. На моїх очах виступили сльози – сльози з усіма відтінками емоцій: жалю, щастя, втоми.

Це була мама. Вона йшла до мене з посмішкою, ніби все було добре.

– М… ма… мамо…

– Привіт, синку.

– Мамо! – я розплакався щосили й кинувся до неї в обійми. – Я… я не розумію, що відбувається. Я бачив, що наш будинок знищений. Я був там. Але вас із бабусею не було. Куди ви зникли? Що сталося? Хто ті монстри? – весь у сльозах я намагався поставити якомога більше запитань через істеричне відчуття.

– Деміане, любий, до нас прийшло зло. Але, ти сильний і ти його переможеш. Я в тебе вірю. Не плач, будь ласка.

– Але ж…

– Усе добре. Така, видно, наша з бабусею доля. Ми пішли в інше життя, але завжди будемо з тобою. Ось тут, – вона поклала руку мені на серце. – Пам’ятай це. Ми тебе оберігатимемо.

Я знову обійняв її з усієї сили. Сльози лилися рікою.

– Не йди від мене, будь ласка! Я не готовий!

– Синку, ніхто ніколи не готовий до втрати близьких. Але це життя. Треба жити далі й боротися. Любий, ти повинен боротися! За нас усіх і за своє майбутнє. Ти маєш відкрити в собі всі сили, які в тебе є, і дати їм волю. Зараз саме той момент. Твій друг може загинути, якщо ти не допоможеш!

– А може… я вже й сам помер?

– Звісно, ні. Ти просто знепритомнів.

– Тоді де ми?

– У твоєму серці, синку. Подивися навколо. Бачиш, як тут світло? Це і є ти. У твоєму серці є тепле світло, здатне перемогти будь-яке зло. Використовуй його.

– Але… я не хочу тебе залишати! Я краще залишуся з тобою!

– Ні, мій любий. Ти повинен прокинутися й подолати ворога. У тобі є сила, здатна здолати всіх твоїх ворогів. І… – вона зробила коротку паузу, – вибач, що наша сім’я приховувала від тебе правду. Проте, зараз це не важливо. Важливо лише те, що ти маєш допомогти своєму другові, і потім йти далі, в своє майбутнє, до мети.

– Мети? Якої мети?

– Прислухайся до свого серця – воно дасть усі відповіді. А тепер іди. Прокинься й борись. Ти майбутній герой, мій сину. Я вже пишаюся тобою.

– Стій! Ма…

Світло стало яскравішим і засліпило мене. Силует мами поступово розчинявся.

Я знову опинився в тому самому лісі, де відбувалася наша сутичка з монстрами з іншого світу.

Прокинувшись, я відчув біль у голові й по всьому тілу. Сльози повільно стікали по щоках. Але в мені була сила битися. Наче щось прокинулося всередині. Енергія, яку я стримував, у ту ж мить почала вириватися назовні. Відчуваючи лють, я підвівся на ноги.

Заплющивши очі, стиснувши кулаки й зуби, я повернувся в бік ворога, який стрімко прямував до Мітофа, що лежав під деревом.

Я відчув зв’язок із молотом і тим самим рухом, який раніше робив Мітоф, притягнув зброю собі в руку. У той момент я зрозумів: я не маю права підвести маму й інших. Це мій єдиний шанс – і я маю ним скористатися.

Моя енергія почала зливатися з енергією молота. Я відчував себе богом грому. Блискавки виблискували навколо, а всередині палала лють, яку я точно знав, куди спрямувати. Моя сила й рефлекси зросли. Здавалося, сам організм змінився.

Піднявши молот, я крикнув і спрямував промінь енергії прямо у ворога, що вже наближався до напівпритомного чоловіка.

– Отримай, монстре!!! – крикнув я.

Грім і блискавка вдарили з неймовірною потужністю. Але я стояв непохитно. Атака влучила точно в ціль. Ворог із криком відлетів далеко вглиб лісу, залишивши по собі зламані дерева й понівечену землю.