Епізод 15

Епізод 15

Лайрос спускався по сходах до того підвалу, де відбувалося те, про що він зараз тільки й думав. За ним йшло двоє його підопічних бійців-хижаків, які служили йому всім серцем (якщо у них воно взагалі є).

– Покажіть, як він працює, – сказав він, прийшовши до обладнаної кімнати з порталом.

– Так, пане, – послухався один із дослідників. Він почав щось тицяти по голоекрану; в ту ж мить щось загуділо, і з-за завіси почувся гучний звук – полилося світло-блакитне сяйво.

Лайрос не марнував ні секунди – одразу рушив у той бік. Після побаченого він наче сяяв від радості: посміхався, потер руки по-хитрому й ходив, із зацікавленістю роздивляючись це видовище.

– Пане, ви вже тут, вітаю! – сказав Крейзер, прийшовши до того ж місця.

– Він справно працює? – нетерпляче спитав Лайрос.

– Здається, так. Зараз я візьму, наприклад… – він оглянувся. – Ось цю коробку. Начепимо трекер і відправимо її в портал. Принесіть хто-небудь пристрій відстеження! – крикнув.

За пів хвилини він уже тримав його в руці й начепив на коробку. Потім увімкнув портал повністю, перевірив роботу трекера й кинув коробку в портал. За кілька секунд на великому голоекрані, де світився радар, що відстежував іншу планету, замигав маячок.

– Як бачите, сер. Але ми не знаємо, як воно спрацює з живими істотами.

– Крейзере, увімкніть мізки, – з роздратуванням сказав Лайрос. – Ми ж знаємо, що хтось перемістився туди раніше. Це свідчить про те, що все працює добре.

Клацнувши пальцями, він покликав своїх підлеглих бійців.

– Сомер, Хайлус, зможете розвідати обстановку там?

Ті відповіли знаком руки, погоджуючись, і в один голос промовили:

– Так, господарю!

– Чудово. Беріть спорядження, – дав наказ Лайрос і, розвернувшись до Крейзера, додав: – Є якісь пристрої телекомунікації, щоб ми мали зв’язок із моїми воїнами, коли вони перемістяться на ту планету?

– Навряд чи, пане, ми зможемо з ними тримати голосовий зв’язок. Ми зможемо начепити на них маячки – такі ж, як на я почепив на коробку – і пристрої захоплення зображення, щоб ми їх бачили на радарі й могли бачити те, що бачитимуть вони, хоча якість, думаю, буде дуже поганою. Інших засобів немає.

– Гаразд, хай буде хоча б так. Спорядьте їх негайно!

– Так, пане!

Минуло хвилин п’ять. Два бійці-вбивці стояли поруч зі своїм «королем» перед пристроєм переміщення. Вони були споряджені в технологічне обладнання зі своєю зброєю: один – з двома мечами, інший – із чимось схожим на булави. Також мали при собі кілька вибухових пристроїв і незвичайну вогнепальну зброю, створену спеціально для них. Вони не знали ні жалю, ні болю, ні співчуття – одним словом, хижаки. Не марнуючи часу, вони дочекалися повного ввімкнення порталу й зайшли в нього.

– Що ж, сподіваюся на веселі часи попереду, – з хитрою посмішкою подумав Лайрос.

Тим часом на Землі:

– А де нам взяти якісь ресурси чи інструменти, щоб відремонтувати той портал?

– Хлопче, мені треба декілька допоміжних інструментів, а все інше, думаю, зможу зробити за допомогою магії. У вас є тут якісь магазини?

– Є, але якщо пішки – то йти кілька годин.

Чоловік задумався.

– Думаю, це не проблема. Ми зможемо полетіти.

Я не одразу зрозумів, про що він. Подумав, що мені почулося.

– Полетіти? Що? Як?

– За допомогою магії, друже, – він посміхнувся.

– Ем… гаразд… А якщо ми знайдемо все необхідне, за які кошти ти збираєшся все купувати? – кинув я на нього недовірливий погляд.

– Щось придумаємо, – підморгнув він.

Я підійшов до мами, яка вже, здається, заспокоїлася. Вона подивилася на мене й обійняла.

– Ох, синку, не роби так більше, будь ласка, – сказала вона.

– Все добре, мамо, не переймайся, зі мною все гаразд, ти ж бачиш.

Вона мило поглянула на мене й поцілувала в щоку. Я сказав:

– Знаю, ти можеш зараз ще раз розсердитися, але я маю допомогти Мітофу. Ми підемо в магазини, а потім знову в ліс. Я допоможу йому повернутися додому.

– Він же казав, що на його планеті війна. Куди йому повертатися? – з подивом запитала мама.

– Так, але він не розраховував, що пристрій зламається. Він переймається за свій дім. Він хоче повернутися, щоб привести своїх людей у безпеку, а потім покінчити зі злом і звільнити свій світ. Тому я хочу йому допомогти. Я маю це зробити!

Мама сумно поглянула, знову обійняла мене й тихо сказала:

– Мій хлопчику, ти вже такий дорослий… Будь обережний, повертайся скоріше. Я тебе люблю більше за все на світі, синку!

Тіло покрилося мурахами, і в мене трохи навернулися сльози. Я міцно обійняв її.