Епізод 17

Майже долітаючи до місця призначення, де ми з Мітофом уперше зустрілися, він помітив дивну річ – портал, який був зламаний ще декілька днів тому, стояв, наче новий. Але мало того, що він був цілий – він ще й знаходився не на тому місці, де мав би бути.

Поки що він нічого мені не казав. Ми летіли далі саме туди, куди прямували. Чоловік у голові вже перебрав безліч варіантів розвитку подій і досі тривожився. А я все ще сидів, схиливши голову й тримаючись за неї обома руками. І ось – ми прибули на місце.

– Деміане, ти як? – запитав Мітоф мене, щойно ми приземлилися.

Я мовчки вийшов із-за літального апарата й, наче зомбі, попрямував до якогось пенька, щоб сісти. Чоловік, розуміючи мій біль, вирішив ще трохи мене не чіпати й пішов у бік раніше створеної маленької хатини, щоб розкласти все, що приніс із собою. Він поклав речі просто на землю, за кілька метрів від хатини.

Потім літальний апарат, який стояв неподалік, легенько вибухнув чарівним димом і повернувся до своєї справжньої форми – посоха, який на мить завис у повітрі й одразу ж полетів до Мітофа. А молот, що лежав на тому апараті, тепер спокійно лежав на траві.

Чоловік раптом вирішив розібрати той будиночок. Пролунав тріск, звук каміння, кілька глухих «бам-бам» – і за мить будиночка не стало. Я підняв голову, не розуміючи, навіщо він це зробив. Потім підвівся й підійшов до нього.

– Ти… чому його розібрав? – тихо запитав я.

– Він нам більше не знадобиться, – твердо відповів він. – У нас, мабуть, мало часу. Треба поговорити. Ти як, друже?

– Я повністю спустошений… – важко видихнув я. – У мене тепер немає ні рідного дому, ні рідних… Я… я не знаю, як мені далі бути.

Очі знову починали наповнюватися сльозами.

– Ох, мій друже… – він підійшов і обійняв мене. – Я тебе дуже добре розумію. Але зараз я з тобою. Я тебе не покину. Треба заспокоїтися й прийняти те, що сталося, хоч це й неймовірно важко. Моє безмежне співчуття тобі, мій любий друже. Це велике горе. Але ти живий. Ти маєш жити й боротися, щоб смерть твоїх рідних не була марною. Ти сильний, хлопче. Тримайся. Я поруч. – він обіймав мене ще сильніше.

Від його підтримки й теплих, міцних обіймів мені стало трохи легше. Я поступово заспокоювався й приходив до тями.

– Дякую, Мітофе, – щиро сказав я.

***

Після цього важкого моменту ми підійшли до речей, які він поклав на землю. Я запитав:

– То що взагалі відбувається? Чому ти був такий наляканий тоді?

– Деміане, найімовірніше, загарбники, які розпочали війну на моїй планеті, знайшли мою лабораторію, де я створив портал, щоб переміститися сюди. Скоріш за все, портал з боку моєї планети теж був пошкоджений, як і цей, але, схоже, вони його відремонтували і знайшли спосіб його активувати.

Поки ми летіли, я помітив ще один портал – він був цілий. Вочевидь, саме через нього хтось і перемістився на цю планету, так само як і я свого часу через цей, – він показав рукою на пошкоджений портал, що стояв неподалік.

– Отже… вони знайшли портал. Але що їм потрібно від моєї планети?

– Думаю, вони вирішили вистежити того, хто втік із планети Магісти – тобто мене. І, як я розумію, вони якось нас відстежують. Ті, хто прибув на цю планету, – причина твого горя. Я не знаю, чому й навіщо вони це зробили, але впевнений: це справа їхніх рук.

А там, де ми були в магазинах, найімовірніше, саме вони й вчинили той галас. Саме через це люди кричали й тікали – у той момент я відчув присутність іншої, темної енергії. Я поки що не знаю, хто або що вони такі, але одне зрозуміло точно – вони вже десь неподалік.

– Зрозумі… – не встиг я договорити, як раптом десь у лісі гучно скрикнула зграя ворон. – Що за…

Ми з Мітофом одночасно обернулися в бік, звідки долинув галас.

Коли я побачив дві страшні, невідомі фігури, що швидко рухалися до нас, моє тіло вкрилося мурахами, а серце шалено закалатало від страху.