Епізод 16

Двоє хижаків зупинилися біля воріт. Той самий запах – тепер густий, чіткий, ніби саме повітря тут промокло ним. Вони обоє відчували також присутність магічного сліду протягом всього шляху і особливо тут, у цьому місці. Це явно було знаком того, що втікач подорожує не сам, а з кимось із цього світу.

Ці дві безжальні істоти ввірвалися на подвір’я, ламаючи все на своєму шляху, і почали обшуки.

У цей момент одна жінка сиділа на кухні, інша дивилася телевізор. В момент обидві з жахом здригнулися, почувши гучний гуркіт на подвір’ї. Вони миттю побігли на вихід з дому, щоб з’ясувати, що там відбувається. Відчинили двері. Те, що вони побачили, вони навіть у найжахливіших снах не бачили: дві страшні істоти просто бігали і трощили все, що їм заманеться. Жінки перелякалися кожною ниточкою свого тіла й забігли назад у будинок, грюкнувши дверима від страху.

Один з інопланетних персон почув звук, який пролунав неподалік. На мить зупинився і повернувся. Запідозривши щось, рушив у бік, звідки почув звук. Дійшовши до вхідних дверей будинку, щосили вдарив по них, тим самим вибивши їх, так що весь дім наче захитався.

Жінки сховалися у шафі та під ліжком в одній із кімнат. Одна з них, коли вони бігли, встигла прихопити телефон. Вона подзвонила в поліцію й розповіла, що тут відбувається. Після цього й пролунав сильний гуркіт – неначе бульдозером хтось вдарив по дверях.

Хижак почав нишпорити й трощити кожну кімнату, у яку заходив, але так і не знайшов того, кого шукав. І от він вибив двері в останню кімнату. У жінок почали шалено битися серця. І одна, й інша почали плакати, але затулили руками роти, щоб їх не було чути, і заплющили очі в надії, що все минеться. Коли монстр почав входити до кімнати, несподівано пролунав звук на його обладнанні – повідомлення від союзника, який сповістив, що знайшов слід, який веде далі, в іншому напрямку. Після цього він, стоячи в одвірках, щось пробурмотів незрозумілою мовою і, не заходячи до кімнати, розвернувся й пішов до виходу з розтрощеного будинку. Але вже йдучи, йому спала на думку одна жахлива, але для нього приємна річ.

Минуло, мабуть, хвилин десять. Нарешті – тиша. Жінки, які думали, що більше ніколи не відкриють очі, відкрили їх і вирішили вилізти зі своїх схованок, сподіваючись, що все закінчилося.

Коли вони вийшли з кімнати, то, побачивши свій дім… а скоріше те, що від нього залишилося, – не змогли стримати емоцій. Їхній жах і шок словами було не передати. Біль був настільки сильним, що вони обидві почали голосно плакати. Декілька людей уже підходили до їхнього тепер занедбаного подвір’я і кричали: «Ви живі!?», «О боже, що тут трапилось!?», «Кличте рятувальників!»

За мить жінки, що стояли й плакали, побачили, що щось блимало на стелі однієї з кімнат. Ще за секунду почулося: пік-пік-пік…

Вибух.

Цей «БУМ» був неймовірної сили. Його вибуховою хвилею було зруйновано не тільки цю ділянку землі, де щойно відбувались страшні події, а й десяток будинків навколо.

***

– Ось. Тут ці магазини, – повідомив я Мітофу, показавши пальцем у напрямку.

Ми приземлилися в провулку, де рідко хтось ходив, щоб нас не помітили з цим дивним літальним апаратом. Залишили його там і пішли до магазину.

– Аа… – запитливо глянув я на Мітофа. – А його ніхто не помітить?

Він обернувся, не зупиняючись, глянув на апарат і з усмішкою сказав:

– Він невидимий. Не думаю, що хтось його побачить. А якщо й побачить, то точно не зможе вкрасти, наприклад. – І легко посміявся.

– Доброго дня! – привітався я з касиром. Той кивнув.

Пройшовши глибше в магазин, я запитав:

– Мітофе, а що с…

Він перервав мене на пів слові:

– Друже, зараз я невидимий для інших, окрім тебе. Не балакай так голосно.

Я був здивований, але швидко зрозумів що до чого. Далі говорив пошепки:

– Що саме тобі потрібно?

– Походи по магазину, роби вигляд, що щось роздивляєшся, а я тим часом сам щось пошукаю, що може згодитися. Гаразд?

– Ну… добре, як скажеш.

Після деякого часу прогулянки магазином до мене нарешті підійшов Мітоф.

– Все, йдемо.

– Йдемо… А ти щось узяв? А заплатити? – знервовано запитував я.

– Деміане, просто йдемо. Я тобі все поясню потім. Йдемо ще в інший магазин. Тактика та сама. Зрозумів?

– Т… так, добре.

І ми пішли в інший магазин.

Пройшло десь хвилин двадцять. Ми вийшли й прямували назад до місця приземлення. Зненацька почулися крики людей і сильні вибухи з лівого боку вулиці. Ми не розуміли, що це, але це нас злякало.

– Що за… Що там відбувається? – запитав я і поглянув на Мітофа.

Він стояв так, ніби побачив диявола. Його обличчя здалося ще бліднішим, ніж зазвичай. І я одразу зрозумів: те, що там відбувається, його дуже налякало. Після хвилини заціпеніння він майже шепотом сказав:

– Ні… Цього не може бути… Невже вони знайшли мою лабораторію і… Чорт! – скрикнув. – Деміане, тікаймо!