Епізод 14

Я відчув, як теплі сонячні промені торкнулися мого обличчя, і від цього повільно прокинувся. Почувався, на диво, добре – ніби й справді виспався після вчорашнього виснажливого, насиченого дня. Полежавши ще хвилину, я нарешті підвівся й вирішив знайти всіх.

Та обійшовши майже всі кімнати, я нікого не зустрів. Серце почало тривожно підстрибувати. Лише коли зайшов на кухню й глянув у вікно, нарешті полегшено видихнув: мама, бабуся і Мітоф сиділи в садку на задньому дворі й про щось невимушено теревенили. Моє хвилювання одразу розтануло. Я вийшов до них.

– Деміане! Привіт, синку, – зраділа мама.

Бабуся й Мітоф теж усміхнулися.

– Як почуваєшся, хлопче? – запитав Мітоф.

Я привітався й сів за столик.

– Спав чудово. Прокинувся – наче сили знову з’явилися. А ви як? Давно не спите?

Бабуся глянула на свій наручний годинник.

– Зараз 12:37. Ми прокинулися годин чотири тому. Хоча… – вона перевела погляд на чоловіка, – пан Мітоф, здається, або взагалі не спав, або піднявся значно раніше.

– Хе-хе, так, – усміхнувся той. – Сон тут для мене… не зовсім природній. У вас інший ритм планети, тож організму важко перелаштуватися.

Ми поговорили ще хвилин п’ятнадцять, після чого мама запропонувала пообідати. Ми всі охоче погодилися, й наступні двадцять п’ять хвилин насолоджувалися чудовими стравами мами та бабусі.

Коли ми доїли, мама нарешті запитала:

– То що ви вчора робили в лісі так довго?

Я кинув швидкий, трохи стривожений погляд на Мітофа.

– Є дещо, про що я вам учора не сказав, – почав він. – Ваш син, як виявилося, має хист до магії… та до моєї зброї. Ми це вчора перевірили.

Бабуся з мамою різко перестали усміхатись, наче побачили привида. Вони перевели погляд на мене – і веселий настрій миттєво розвіявся.

– Стійте-стійте, – поспішив додати Мітоф. – Не дивуйтеся так. Ви ж знаєте, чий він син. Це природно для нашого виду.

– Магія – гаразд, – мама справді намагалася зберегти самовладання, але раптом її голос підскочив. – Але ти щойно сказав… зброя. Яка ще, в дідька, зброя?!

– Молот-Миротворець, – спокійно відповів Мітоф і простягнув руку убік, ніби хотів дати комусь п’ять. За кілька секунд молот з’явився в його руці.

Я вже звик до цього видовища, а от мама з бабусею здригнулися від такої несподіванки.

– Та хоч десять молотів! – не стримала вона. – Навіщо йому зброя? Ти хочеш, щоб він когось поранив? Або сам…

– Ні, звісно ж ні! – обірвав її Мітоф. – Ми лише перевірили здогадку, чи справді він є сином Росмуса. І так, він ним є. Саме тому я тут.

– То ти дав моєму синові якусь… інопланетну зброю, щоб щось перевірити?! – мама аж підвелася. – Ви просто могли прийти й поговорити!

Мітоф подивився на мене винуватим поглядом і зітхнув.

– Ми не знали, яка буде ваша реакція. І чи взагалі маєте ви бодай якесь відношення до нашого світу. Я не хотів завдати шкоди.

– Добре. Тоді як ви «перевіряли»?! Влаштували допит? Може якийсь тест?

– Ні. Тренувалися.

– Що?... Як саме?! – її голос затремтів.

– Я створював енергетичні цілі, а Деміан з ними боровся.

Після цих слів я на мить подумав, що мама зараз його вдарить.

– Боже… – вона приклала руку до рота. – Ти серйозно?! – перевела погляд на мене. – Деміане, ти точно не поранений, все гаразд?!

– Все добре, мам, чесно, не нерв…

– Не нервувати?! – вона знову подивилася на Мітофа. – Як ти взагалі посмів! Це ж чужа дитина! Ви могли наразити мого сина на небезпеку! А якби щось… Господи, повірити не можу…

Сльози виступили в неї на очах. Вона різко встала з-за столика й пішла до будинку. Бабуся теж була засмучена. Вона підійшла, погладила мене по голові.

– Це важка ситуація, мій любий. Я поговорю з нею.

Вона пішла слідом.

Ми з Мітофом лишилися самі.

– Нащо ти все так напряму виклав? – тихо спитав я.

– Друже… – він зітхнув. – Вони мають знати правду. Це буде краще для всіх.

– Мабуть, так… – я провів рукою по волоссю. – То що тепер робитимемо?

– Потрібно знайти спосіб відновити портал. Або створити новий. Я не знаю, що зараз відбувається на моїй планеті… і це мене тривожить.