Епізод 13

Нарешті я почав потроху приходити до тями. Голова боліла так сильно, що здавалося, наче вона зараз просто вибухне. Я навіть не розумів, скільки часу був непритомний. Та й узагалі, не зовсім збагнув, що трапилося. Мій удар спричинив такий вибух? Як це було можливо?

Тепер, розплющивши очі повністю, я дивився на небо, по якому пливли пухнасті хмаринки. Намагаючись підвестися, я відчув ще сильніший біль. І в ту ж мить почув голос:

– Обережно, хлопче, – це був Мітоф, який сидів поруч. – Не роби різких рухів, усе гаразд.

– Ах… – із болем застогнав я. – Дідько, що це було?

– Це був твій неймовірний удар. Я ж казав тобі, що силою молота не кожен може оволодіти. Тобі, звісно, вдалося освоїти деякі прийоми, але, як я розумію, ти надто захопився боротьбою і зовсім не розрахував силу. Дивно, що молот якось сам розблокував усю міць. Так не мало статися в жодному разі, бо я заблокував частину си…

Мітоф замовк на півслові. Потім, зі збентеженим поглядом, щось згадав.

– Ах… точно, – він приклав руку до голови. – На цій планеті магія ж слабша. Моє заклинання, мабуть, виявилося ненадійним через це. Я не передбачив такого. Вибач.

– Мм… – знову застогнав я, пробуючи сісти. – Як же болить голова… Ти не винен, Мітофе, це все я. Мене просто напевне якось затьмарила ця сила, і я справді перестарався. Але, здається, ми хоча б цілі.

– Так… хоча твій одяг трохи порвався. Сам ти як себе почуваєш? Нічого не зламав?

– Дідько!.. Мій одяг. Родичі не будуть у захваті, побачивши мене в такому вигляді…

– Не турбуйся, я допоможу з цим, – з посмішкою заспокоїв мене Мітоф.

– Ну добре, – я ледь усміхнувся у відповідь. – А котра зараз година? Скільки я взагалі був у відключці?

– Годину точно не скажу, але думаю, не так і довго. Мені пощастило, що мене лише відкинуло хвилею і я не знепритомнів, як ти. Тож, за моїми відчуттями, минуло десь приблизно пів години з моменту інциденту.

– Це добре, – зводячись на ноги, мовив я далі. – Тож дякую за тренування. Я радий, що дізнався про себе більше і навчився деяких речей від тебе. Але, здається, я ще не готовий до такої зброї. Ця сила, ця енергія… Це звісно дуже круто, але, судячи з того, як я себе проявив, мені ще рано братися за таке.

– Та ти що, друже! Ти ж уперше в житті взяв у руки таку потужну зброю. Звісно, не все одразу буде без помилок. Це нормально. У тебе була перша спроба, і ти впорався доволі непогано. До того моменту, що стався наприкінці, ти показав себе дуже добре. У тебе є великий потенціал.

– Справді так думаєш?

– Звісно! Це був лише перший крок. Далі в тебе виходитиме ще краще, ось побачиш!

– Далі… Я не знаю, що буде далі… Мені зараз варто повертатися додому, бо я вже провів тут чимало часу. Навіть не уявляю, що зараз думають мама з бабусею. І не знаю, як мені після всього цього повернутися. Я маю сильне бажання розпитати маму про тата й, найголовніше, – чому вони приховували від мене моє «інше» походження.

Запала коротка пауза. Після неї Мітоф сказав:

– Навіть не знаю, чесно кажучи. Думаю, тобі доведеться запитати напряму. А ще, можливо, краще буде, якщо цього разу я піду разом із тобою. Познайомлюся з жінкою свого давнього друга, так би мовити, і водночас підтверджу, що я справді був другом твого батька. Думаю, твої рідні зрозуміють, що тепер немає сенсу щось приховувати.

– Я й сам не знаю, як правильно вчинити. Але ти, мабуть, маєш рацію. Краще буде говорити про все прямо, щоб не наробити гірше.

– Давай краще підемо до моєї хатини, там переведемо подих і будемо рухатися далі. Ти сам йти зможеш?

Я похитав головою, погоджуючись, і зробив декілька кроків.

– Здається, так.

– Добре, тоді ходімо.

Мітоф взяв свій посох в одну руку та притягнув молот, який лежав десь на галявині, в іншу – за допомогою магії. І ми вирушили назад на місце, де був портал і маленька хатина.

Минув деякий час, і ми нарешті дісталися місця призначення. Ми по черзі зайшли в будинок і сіли за той самий стіл, за яким Мітоф куштував їжу, яку я колись приносив. Я сидів, тримаючись за голову – вона ще досі трохи гуділа від болю.

Перепочивши, ми врешті-решт вирішили йти до мого дому.

– Все, ходімо, – сказав я.

Мітоф підвівся, взяв свій посох і Молот-Миротворець, який простягнув мені.

– Ой ні… Не хочу щось ще натворити, – насторожено відмовив я.

– Ну, як скажеш.

І ми вирушили в дорогу.

Минула приблизно година, поки ми йшли. І ось нарешті ми доходили до вулиць мого містечка. Йдучи, Мітоф задумливо дивився навколо.

– Щось не так, Мітофе? – стурбовано запитав я.

– Та просто така місцевість… незвичайна, – оглядаючи околиці, відповів він. – Такі дивні будинки, старого формату, схожі на ту хатину, яку я збудував. На моїй планеті вже більш розвинуті будівлі, і немає нічого подібного.

– То й не дивно. Як я вже зрозумів, у вас там прогрес у житті набагато перевищує наш. Та й у нас ніхто не використовує магію – є лише різні технології.