Епізод 8

– Ах, котра година? – ледве розплющивши очі пробурмотів я. – Та ну... Вже майже ніч? Я ж ліг подрімати на пів годинки!.. А пройшло кілька годин. От халепа! Цікаво, як там Мітоф? Чи все з ним гаразд?

Встаючи з ліжка, я згадав, що мав роздобути якусь їжу для Мітофа й принести йому. Хоч вже добряче стемніло на вулиці, я все одно мав повернутися на місце зустрічі. Я не хочу покидати його там самого в невідомій йому місцевості, так ще ж без їжі та води.

– Здається всі вже сплять, треба тихо пройти до кухні. – прошепотів я.

Йдучи повз кімнати до кухні, я помітив, що й дійсно, все світло було вимкнено, була тиша, здавалося наче нікого вдома навіть немає, тож я швиденько тихими кроками добрався до кухні й почав шукати якусь їжу. Тільки спочатку треба було знайти кошик... Пройшовши поглядом по території кухні, я його знайшов – він стояв на полиці. Після чого почав збирати їжу.

– Почекай Мітофе... Я скоро буду! – майнула думка.

Пройшло мабуть хвилин десять і я нарешті зібрав деяку їжу й попрямував на вихід з будинку. Ще захватив з собою ліхтарик – мені треба буде світло по дорозі, щоб дійти до місця зустрічі. Відчинив двері й вийшов, зачинивши їх якомога тихіше, аби нікого не збудити і пішов на вихід з двору. Коли вийшов, то попрямував дорогою в ліс, якою повернувся. На вулиці вже було суцільна темрява, але по дорозі світились деякі ліхтарі, тому я зміг йти деякий час не вмикаючи ліхтар. Декілька собак почувши мою ходу, піднімали гавкіт із-за парканів.

– Лише б нікого не розбудити. – подумав я.

Нарешті вийшовши з місцевості села на стежку, яка вела прямо в ліс, я зміг сміливо ввімкнути ліхтарик і продовжити свій шлях. Я не боявся темряви, але не хотів спіткнутися чи впасти – все ж таки вже ніч.

– От класно було б мати нічний зір... – хмикнув я. – Заздрю тваринкам, які його мають. Вони можуть легко гуляти навіть вночі.

Шлях який вів до місця зустрічі в самому лісі я добре запам’ятав, тому для мене не було проблемою дістатися туди навіть уночі. Головне, щоб ліхтарик працював.

Пройшовши вже велику частину шляху, тільки тоді я почав думати про те, що мені треба буде повернутися додому до того часу, коли мама з бабусею прокинуться. Бо якщо мене не буде, то вони запереживають, а я б цього не хотів. І ще хоч би Мітоф мене не налякався, бо я йду з увімкненим ліхтарем, в темряві, і він мене може не впізнати. Та ще б взагалі його знайти...

Наближаючись до місця, вийшовши на галявину, де ми з Мітофом мали б зустрітися, світячи ліхтарем я зненацька побачив якийсь маленький будиночок. Я спочатку подумав, що мені це примарилося, а потім уважно оглянувши околицю, я почав розуміти, що цей будиночок зробив ніхто інший, як Мітоф. Бо він же неймовірно розумний та ще й вміє користуватися магією. Але, це все одно здавалося дивовижним. І я вирішив зайти в цей будиночок. Тільки тихенько, щоб, можливо, не налякати його, якщо той буде спати.

Звук тріскоту дерев’яних паличок відлунив неподалік.

А тим часом, той самий інопланетний чоловік, який за допомогою магії, зробив собі затишний будиночок і провалився в сон, сидячи на задньому боці біля нього – нарешті прокинувся.

– А?.. Що? Вже ніч? – прошепотів він озираючись у пітьмі. – Ну й добре ж я задрімав... Цікаво, скільки часу минуло взагалі?

Звуки тріскоту повторилися. Потім ще. І раптом крізь нічні тіні прорізався яскравий промінь білого світла.

– Ой... Хтось іде… – насторожився Мітоф, миттю приглушивши дихання. – Спокійно. Тихо… Я маю бути непомітним…

Звук ставав дедалі гучнішим і гучнішим, а світло яким світив той невідомих хтось все більше сяяло. Були чутні чіткі кроки людської ходи. І тут нарешті звуки ходи припинилися. Потім одразу ж почалися відкриватися двері будиночка. Двері відчинилися й промені світла врізалися в темряву кімнати. Той хто заходив всередину, далі продовжував чимось світити.

– Мітофе, ти тут? – почувся знайомий голос.

Мітоф полегшено зітхнув і ледь усміхнувся.

– Ах, так ось це хто... – здогадався чоловік. – Це той хлопчина. Він підвівся й пішов до нього.

Я обережно зайшов у хатину й покликав Мітофа, водячи променем ліхтарика по кімнаті.

– Нікого... – пробурмотів я. – Невже ця хатинка не Мітофа?.. – А де ж він?..

І тут, мовби з повітря, позаду в дверях з’явилась чиясь постать. Коли я її побачив, то здригнувся і різко навів ліхтарем в сторону дверного роз’єму.

Той, хто стояв у дверях, мав при собі посох зі знайомим каменем на його верхівці.

– Чорт тебе забирай!.. Мітофе! – я видихнув з полегшенням. – Знову ти позаду мене опинився і налякав мене.

– Ох, вибач друже, не хотів знову налякати. – усміхнувся Мітоф. – Радію тебе знову бачити!

– І я радий. Як ти тут? Звідки ця хатина тут взялася?

– Цю хатину змайстрував я. За допомогою магії звісно ж. Просто не хотів ночувати просто неба, адже почало темніти, то я подумав, що треба хоч щось зробити, аби було десь тимчасово жити. А ще, я пройшовся тут недалеко, провідав територію околиці. Досить гарно тут – свіже повітря, густий ліс. А ще вода, яка просто тече сама по собі по землі, і вона чиста. Як таке може бути?