Епізод 6

Нарешті знайомий будинок – старі ворота, облуплена фарба на дверях, світильники на паркані. Я побачив маму, яка поралась на подвір’ї. Вона, як завжди, поливала квіти біля ганку. Почувши мої кроки, підняла голову.

– О, Деміане, нарешті! – посміхнулась вона, наче я просто затримався десь на прогулянці. – Ти де пропадав? Уже й обід зготувати встигла, а тебе все немає й немає.

Я відкрив рота, щоб щось сказати, та слова застрягли в горлі. Хотілося крикнути, розповісти все – про іншу планету, про дивного чоловіка, про магічний молот… Але я лише усміхнувся у відповідь.

– Вибач, затримався… Не міг ніяк гарних ягід знайти, – прибрехав я.

– Ох, ну нічого страшного, синку, іншим разом сходиш ще, – відповіла вона. – Може просто не пощастило, та й сезон лісових ягід тільки-от починається.

Я з легкою усмішкою кивнув і рушив далі по подвір’ї. Знайомі стіни дому, запах квітів і тепло від матері наче трохи заспокоїли. Але глибоко в мені ворушилася тривога – щось не так. Чи то зі мною, чи то зі світом навколо. А може, це просто наслідок усього, що сьогодні на мене звалилось. – Я взагалі себе зараз не впевнено почуваю… – промайнуло в голові. – Треба хоч трохи перепочити, перш ніж шукати їжу для Мітофа й повертатися до лісу.

Я вже підходив до дверей, коли потягнувся рукою до дверної ручки, але не встиг навіть її торкнутися – двері самі відчинилися. Я здригнувся. На мить у голові майнула абсурдна думка, що магія вже дісталась і до мого дому.

– О, привіт, золотце, – це була бабуся, яка саме виходила з будинку.

Я спочатку глянув на неї переляканим поглядом, але швидко усвідомив, що лякатися нема чого, й видихнув.

– Привіт, бабусю.

– Що з тобою, синку? – запитала вона, уважно придивляючись до мене.

– Зі мною? Та все добре. Просто трохи втомився після довгої прогулянки, – відповів я, намагаючись приховати нервозність у голосі.

– Ну добре, тоді думаю тобі треба відпочити. Ми з твоєю мамою вже приготували їсти, можеш іти смакувати.

– Так, дякую, я піду.

Я відчував, що поводжусь дивно. Сам це розумів, але не міг діяти інакше. Тому я швидко зайшов у будинок і попрямував на кухню.

– Фух… Заспокойся! Все добре! – намагався я заспокоїти себе.

Я сів за стіл. На ньому стояли смажена картопля, салат, хліб із запашною намазкою й чашка, мабуть, соку якогось. І я почав їсти.

– Зараз трохи поїм, потім подрімаю… Бо з таким виглядом я дуже привертатиму увагу, – бурмотів я сам до себе.

Минуло вже хвилин вісім. Я доїдав свою порцію. Попри те, що був дуже голодний, їсти багато не міг – нерви й пережите давали про себе знати. Тож я з’їв скільки зміг, прибрав за собою й попрямував у спальню відпочити.

Тим часом, у тому самому лісі, Мітоф неспішно ходив навколо, роздивляючись краєвиди. За час прогулянки він зустрів кількох дивовижних створінь, яких ніколи раніше не бачив. Одне з них – сірий кролик, що стрибав неподалік. Зайчик, ніби побачивши давнього друга, несподівано пострибав просто до Мітофа. Це було незвичне видовище. Зазвичай дикі тварини тікають від незнайомців, а тут – навпаки, неначе від Мітофа сяяло безпекою.

Кролик пристрибав майже впритул. Мітоф присів, щоб краще роздивитися це миле створіння й легенько погладити його.

– Гей, привіт, маленький хоробрий звірю, – промовив чоловік, простягаючи руку. – Ти такий пухнастий, м’якенький… Трохи схожий на лагруна з моєї планети, але менший і… набагато миліший. Хе-хе.

Він кілька хвилин гладив кролика, дивуючись його довірливості, а потім підвівся й рушив далі. Зайчик, зробивши ще кілька стрибків поруч, пострибав у своїх справах кудись в інший бік. Пройшовши ще з півсотні метрів, Мітоф почув знайомий звук – дзюрчання води. Він зацікавлено попрямував на його джерело й натрапив на струмок, що звивався серед трав і кущів, гублячись у глибині лісу. Струмок був доволі довгий, а завширшки десь у два метри.

– Ох, як же хочеться пити, – сказав сам до себе Мітоф, вдивляючись у чисту воду. – Схоже, ця вода така ж, як на моїй планеті. Треба спробувати.

Він нахилився, обережно поклав посох на землю й опустився навколішки. Набравши воду в долоні, підніс її до обличчя й понюхав.

– Здається свіжою… – мовив, вмиваючи обличчя, а потім набрав ще й зробив ковток. – Справжня, чиста вода… просто як удома, але удома щоб зробити таку чисту воду, приходиться чимало чекати, допоки пристрій обробки відфільтрує її. А тут вона буквально ніби вже готова й не треба робити фільтрацію. – Дякую тобі, природа цієї прекрасної планети!

Відчувши полегшення, він повернувся на те саме місце поблизу зруйнованого порталу й олтаря. Залишатися на ніч просто неба Мітоф не планував, тому вирішив звести для себе тимчасовий прихисток. Недовго шукаючи відповідну галявину, він зупинився, став рівно, заплющив очі й, тримаючи у лівій руці посох, почав тихо шепотіти заклинання. Камінь на верхівці посоха засяяв м’яким блакитним світлом. Зі сторін лісу наче ожили дерева й каміння – вони ніби самі собою почали перетворюватись: деревина зливалася у дошки, камені збирались у міцний фундамент, земля формувала основу. Все це виглядало, наче сцена з чарівної казки. Хатинка будувалась сама собою, магія творила з частин природи впорядковану конструкцію.