Епізод 3

– Чому цей дивний молот тут? – промайнуло в моїй голові.

Не знаю, що мною керувало в той момент… Але цікавість засліплювала мій розум, і я не міг зупинитися й просто піти геть з цього місця. І через цю цікавість, поклавши палицю, яку тримав у правій руці й поставивши на землю кошик, який тримав в іншій руці, я вирішив зібрати волю в кулак і спробувати доторкнутися до цього молота.

– Сподіваюся, зі мною нічого не станеться…

Спочатку, доторкнувшись до рукоятки пальцем, я не відчув нічого. Потім спробував ухопитися рукою за рукоятку та підняти молот. І, на диво, у мене це вийшло дуже легко.

– Що?.. Чому він такий великий, але водночас такий легкий?.. – здивувався я, піднявши молот і почавши його роздивлятися.

Доторкнувшись пальцем до ударної частини, я відчув, що вона тепла. І в цей момент, наче нізвідки, почувся чіткий чоловічий голос:

– Перепрошую, хлопче. Краще не чіпай його!

Від такої несподіванки я злякався й здригнувся так, що молот вилетів із моїх рук і з гуркотом упав на кам’яну поверхню. Різко обернувшись, я побачив темний силует, який стояв за три метри від мене. Судячи з голосу, це був чоловік, можливо вже літнього віку. Він був одягнений у чорну мантію й тримав у лівій руці довгу палицю, схожу на посох із фільмів про фантастику.

– Господи, звідки ви тут узялися!? – перелякано вигукнув я. – Ви мене до біса налякали!

Незнайомець зняв капюшон і я побачив його обличчя. Воно було трохи дивним, наче з деякими дефектами звичайного людського лиця. А шкіра була блідою, неначе йому було зле. На перший погляд мені здалося, що йому було років п’ятдесят. Тоді він промовив:

– Гмм… Вибач, друже, не хотів тебе лякати. Але маю зустрічне запитання: чому ти тут?

– Чому я тут? Я взагалі-то не планував сюди потрапляти! Але почув вибух і побачив світло в глибині лісу, проходячи неподалік по стежці. Я прийшов у ліс назбирати ягід і навіть не міг подумати, що таке може трапитися. Подумавши, що, можливо, хтось постраждав через вибух або виникла пожежа, я пішов у глиб лісу, щоб дістатися до місця події. І ось – тепер я тут.

– Зрозуміло, – мовив незнайомець. – Вибач, що так сталося. Так не мало бути. Це я винен… Я щось не так розрахував, і пристрій спрацював не так, як планувалося. Ніхто не постраждав?

Запала тиша. Я стояв, не знаючи, що відповісти. Незнайомий чоловік теж мовчав, дивлячись на мене дивним поглядом, чекав, коли я йому відповім.

–Та здається тут нікого й не було. Але тепер у мене до вас є багато запитань! – знервовано сказав я.

– Та я й сам хотів тебе дещо запитати, – сказав чоловік, водночас кинувши загадковий погляд і показавши на мене пальцем.

Запала коротка пауза. Я не зовсім зрозумів його мотиви – це видалося мені якимось дивним жартом, тож я додав:

– Ви знущаєтеся? Що це все значить? Що тут відбулося? Хто ви? Що це за дивна споруда з купою розкиданих химерних каменів? І що це за молот? Це ваших рук справа? – я сипонув запитаннями, немов із кулемета.

– Скільки запитань одразу… Загалом, так, виходить, що це моїх рук справа, – промовив чоловік. – Гмм… Мабуть, доведеться все пояснити тобі, якщо ти вже сюди потрапив. Але спочатку дай відповіді на мої запитання, щоб я хоч трохи зорієнтувався.

– Це мені б зрозуміти, що тут відбувається… – промайнуло в мене в голові, але з ввічливості й поваги до старших я не зміг заперечити.

– Ну добре, запитуйте.

Чоловік поставив дивні запитання, наче він мав амнезію й нічого не пам’ятав:

– Це планета Земля? Який зараз рік? І хто у вас тут головний?

Я стояв приголомшений такими наївними запитаннями й навіть на мить подумав, що збожеволів.

– Про що ви говорите? З вами все добре? – з підозрою перепитав я. – Що за дурні питання? Я нічого не розумію…

– Я тобі все поясню згодом, просто дай відповіді на запитання.

– Ну ви й дивак… Вибачте. Так, це планета Земля. Рік – дві тисячі двадцять п’ятий. А останнє питання не зовсім зрозумів. Що ви маєте на увазі під «головний» і «тут»?

– Верховний правитель вашої планети. А що ж іще це може означати?

– Правитель пла… Що? Який ще правитель планети?

– У вас немає головної особи, яка є верховним правителем усієї планети? Хто ж у вас слідкує за порядком тут?

– Дідько… Та ви й справді божевільний! – мої нерви вже були на межі, і ставало дедалі страшніше через цього дивного незнайомця.

– М-да… Не думав, що наші світи настільки різні, – промовив чоловік, почухавши підборіддя. – Головне – не лякайся й припини думати, що я божевільний. Ти мене вмовив – я поясню тобі все спочатку.