Епізод 2

Йдучи крізь ліс, було на диво тихо після того, що сталося. Був лише звук шелесту листя дерев від вітру і десь вдалині почали співати пташки. Також, чим ближче я підходив до місця події, тим меншою ставала температура. І як добре, що тепло почалося одразу на початку літа, бо я б замерз вже тут. Взагалі перед тим, як я пішов на прогулянку температура була приблизно тридцять градусів та можливо коли я прийшов в ліс, вона стала вищою. Але навіть при такому розкладі, тут зараз, чомусь ставало холодніше і віяв прохолодний, легеньких вітерець. Це відчувалося неначе якась аномалія.

– Цікаво, наскільки сильним був той «вибух»? – подумав я. – Та чи було його чути в моєму містечку? Але у будь-якому разі треба бути обережним.

Коли, як мені здалося, я вже наблизився до місця події, я виглянув з-за кущів і був здивований… Те, що я побачив, я ніколи не бачив у тутешній місцевості. Та й узагалі, звідки це тут з’явилося!? Цього не було раніше, коли я в останнє гуляв тут. Невже за декілька років моєї відсутності вдома, тут могло з’явитися щось подібне без жодної звістки до мене чи моїх близьких? – У голові роїлися одні запитання,  – невже ніхто не знає про це місце? А якщо знали, то чому мені нічого ніхто з родичів не розповів? Вони ж знають, що значить для мене цей ліс… Все це дуже дивно.

Озирнувшись, я не побачив жодної живої душі. Вирішивши зайти всередину цієї території, я взяв про всяк випадок палку, яку знайшов під ногами.

– Не зброя, але хоч щось.

Попереду себе я бачив щось на кшталт вівтаря навколо якого було розкидано багато каменів різного розміру, на деяких було видно дивні символи. Й насправді, такий вид споруди я бачив лише у фільмах. Я був збентежений ще більше. Чим далі я заходив, намагаючись дізнатися, що тут відбувається, тим більше в мене виникало питань, адже на своєму шляху я вже натрапив на купу дивних речей протягом цієї «чудової» прогулянки.

– Диво якесь, – сказав я пошепки. – Що ж це за місце таке?

У цей час Мітоф, який випробував пристрій перенесення, лежав непритомний десь за п’ятнадцять метрів від місця телепортації в гущавині лісу вже зо п’ять хвилин після того, що трапилося. І нарешті він прокинувся.

– Господи, що сталося? Де я? – проказав він хрипким голосом.

Напівлежачи, тримаючись правою рукою за голову, іншою спираючись об землю, він оглянувся. Секунд десять він нічого не розумів, а згодом Мітоф нарешті все згадав, і його думки почали збиратися докупи.

– Що ж, здається, вийшло… – промовив чоловік. – Хоча… стоп, здається, не зовсім. Щось пішло не так, як планувалося. Я запустив пристрій, і мене просто затягнуло в портал, після чого були спалахи… І ось я тут. Але я не бачу порталу. Він мав дзеркально з’явитися на цій планеті. А я мав сам зайти в портал, а не так, щоб він мене затягнув. Невже я щось не врахував?..

Мітоф підвівся, ще раз оглянувся й майже пошепки сказав:

– А тут доволі гарно й чисте повітря, яким приємно дихати…

Він відчув потік прохолодного повітря, що пролітав понад його тілом. Потім придивився й побачив, що попереду, окрім дерев, є ще щось.

– Де моя палиця? – задався він питанням.

Провівши поглядом по землі, він зрештою знайшов її. Підійшовши ближче, нахилився, взяв свою палицю й попрямував до місця, де щось помітив.

Коли чоловік уже підходив до цього місця, він побачив знайомі камені з магічними символами, які використовувалися під час створення пристрою перенесення. І він одразу зрозумів – портал після використання зруйнувався.

– О ні… Як це так? Невже зруйнувався? – занервовано й розчаровано казав він сам собі. – Що ж я наробив?.. Як мені тепер повернутися назад?..

У цей момент він завмер. Перед його очима з’явився хтось, хто, тримаючи палицю в руках, прямував просто до епіцентру знищеного порталу. І тепер Мітоф занервував іще більше.

– Хто це? – запитав він себе. – Скоріш за все, мешканець цієї планети, який був неподалік під час мого несподіваного й не зовсім вдалого візиту. Думаю, треба з ним поговорити…

Йдучи галявиною, було помітно, що тут, чомусь, лежать лише уламки, розкидані камені. Не було запаху гару чи чогось подібного, не здіймався дим, як зазвичай буває після вибуху. Просто руїни, які, здавалося, вже давно тут лежать.

– Це що, була галюцинація?.. – запитав я себе. – Може, й справді нічого не було… Хоча, я ж не божевільний…

Обережно, крок за кроком, я наблизився до вівтаря й побачив, що чітко посередині лежить якийсь… молот?.. Він був дивний, зовсім не схожий на сучасні молоти. Його форма була трохи незвична, мовби цей предмет створили ще в давні часи.

– Такий я бачив лише на картинках чи у фільмах про фантастику… – подумки сказав я собі.

Молот був весь у незрозумілих символах і, що головне, був увесь вкритий якимось камінням, яке яскраво світилося блакитним кольором. Сама ж реліквія була встромлена в камінь, і з неї ледь помітно здіймалася пара — наче цю річ щойно використовували.

– Це й справді якесь диво… – прошепотів я, не вірячи власним очам. – Я точно в реальності?.. Невже тільки я почув і побачив той незрозумілий вибух разом зі спалахом?.. Уже минуло стільки часу, а я тут один… І чому після всього, що сталося, тут настільки тихо, й усе виглядає так, наче нічого й не траплялося?..