Додатки до першої частини

ЖИТТЄОПИС РАДИ №1

(з листування з Раулем)

Світи летять. Роки летять. Порожній

Глядить в нас Всесвіт мороком очей…

(Сам знаеш, хто. Переклад мій)

Ну, з листопадом тебе! За вікном у мене сірий-сірезний світ; перед вікном крісло та плед. В такій атмосфері бере охота до казок, ти згоден зі мною, Рауле, душе моя? Сподіваюся, що так, і ось на тобі казку на ніч від Прокоф'єва: Третя соната. Кожен абзац рівний одному музичному розділові; слухай уважно, й ти почуєш, де один межує з іншим. 

Довго чи коротко – почнемо:

КАЗКА ПРО ЛИЦАРЯ, ПРО ЧАРІВНИЙ СОН ТА ПРО РАЙДУЖНУ ПРИНЦЕСУ

1. Жив на світі лицар Рауль фон Емейлштерн. Хоробрий, запальний; і ніколи він не злізав зі свого коня. Ну, хіба що на ніч.
2. Обскакав він на своєму другові півсвіту, і от якраз їхав на другу половину – перевірити, чи все там годиться. Точніше, не їхав – мчав! Летів! Наш лицар не вмів інакше: бо можна ж і не встигнути кудись. І тоді все без нього вирішиться, а цього аж ніяк не можна було припустити. 
3. Але в болотних краях, на туманних берегах сталася у нього одна зустріч. З плавнів, з тонких плетінь верболозу на нього гляділи очі настільки прозорі, що лицар не зміг їхати далі. Дівчину звали... а втім – чи не однаково, яке в неї було ім'я; головне, що воно було так схоже на шурхіт очерету й плескотіння води, що лицар не відразу навчився і вимовляти його. 
4. Звісно, вони впали в око одне одному. Не одну потаємну стежину проїхав лицар з очеретяною принцесою на своєму скакуні, гуляючи в її краях. Але... треба було їм розлучитися. Так, в усякому разі, здавалося лицарю. На нього чекали подвиги, а принцесу не слід відбирати у озера, у її рідної верби, у туманів та очерету. Адже вона змарніє без них, думав лицар – і прощався з нею, а вона з ним...
5. Але що це?! Хрускіт, брязкіт, вереск, регіт і виття!.. Вкрившись за старою корягою, наш лицар у розпачі глядів, як мерзотні страховиська тягнуть його обрану в своє залізне царство. Він хотів вступити в бій, але чари закинули його, як гарматне ядро, за тридев'ять земель та розкидали зброю по скелях та омутах...
6. Довго, довго мандрував лицар далекими краями, безлюдними землями – аж сім нескінченних літ, і ще три роки. Один, без коня, без зброї, шукав він свою обрану, випитуючи про неї у землі, у води, у вітру, у вогню...
7. ...доки не зрозумів, що сила його дійшла краю. Підігнулися ноги, потьмяніло в очах, – ось і смерть моя, вирішив лицар та зготувався вмирати. 
8. Але тут раптом – грім з ясного неба! «Що ж ти за лицар такий? – гуркотів йому трубний глас з дивовижної небесної колісниці. – Ти не спромігся боронити свою принцесу й тепер відступаєш, не знайшовши її?..» Колісниця сяяла, як десять тисяч сонць, і голос бринів, як сто тисяч сурм, і лицар вчував його, боючись і ворухнутися...
9. ...Що це? Де я? В очах пливе, як після добрячої гулянки. Щось важливе... що? – пригадував лицар, і раптом угледів свого коня. А ось і меч, і спис, і коряга на болоті! Виходить, чари просто приспали мене? Але ж ні, не можна марнувати ані хвилини – хутчій на коня та й навздогін!
10. В далеких підмурах, в глибині кам'яного лісу, в надрах залізної хащі він знайшов свою обрану. Не було часу на обійми: вперед, вперед, поки є час!
11. Не встигли вони виїхати з хащі, як дорогу зі всіх боків обступили чорні силуети. І там вони, і там, і тут, мчать навперейми, оточують, збивають коня з ніг... Що робити?
12. І говорить лицарю його обрана: якщо ми виберемось першими з мертвого краю – вони втратять свою силу і не дістануть нас. Ось що гуркотів мені трубний глас, раптом згадав лицар, – але дивуватись було нема коли: вороги наступали на п'яти. Ось вони заходять збоку; ось вже геть як близько... Скоріш, скоріш, благав коня лицар, іще скоріше, ну давай, ну ще трохи, ну прошу тебе; і в останній момент, коли чорні силуети вже перегородили дорогу, кінь зробив відчайдушного ривка – і мертві землі зостався позаду, і двоє вершників вилетіли стрілою на волю, лишивши ворогів далеко за спиною....  

ЖИТТЄОПИС РАДИ №2

(з листування з Раулем)

Просиш «розповісти про себе», мій вірний співрозмовнику? Шкода, що я не зможу замість «розповісти» – зіграти: для цього знадобився б цілий оркестр.

Але чом би й ні? Уяви, що я так і роблю. Уяви, що літери – то ноти, слова – мотиви й акорди, що у кожного з них своя гармонія й тембр. Уяви, що мій голос, котрий ти чуєш за ними, розщеплюється на тисячі інструментів. Уяви, що слухаєш симфонію. 

Тоді ти, сподіваюсь, зрозумієш мене краще, ніж з сухих фактів.  

Отже, 

РАЙДУЖНА СИМФОНІЯ

для тисячоголосого оркестру, що вміє зіграти і тишу, і грім серед ясного неба

Ну ж бо – вперед. Між землею та небом, серед блискавок та лілових бурь у Вітра й Води народилася донька. Її ім’я, що на нашу мову несхоже, як шурхіт листя чи плескотіння хвиль, нехай звучить для тебе як Райдуга.