Розділ 9: Двобій

Був подвійний біль та подвійний морок. Біль розчавленого тіла – та біль Ока, що згасало разом із ним. Морок підземелля – та морок напівживого ворога. 

Його щупальця зрослися зі шкарлупою, що вкрила Око. Рада жбурляла туди уламок за уламком, щосили прикриваючи себе, але не могла пробити цю шкарлупу, розбухлу з Сірого. Рада була сильніша в усьому, крім його рідної стихії – Матері-Пітьми, якої не було, і в тому була її головна сила. 

Вони зчепилися під уламками секретних лабораторій, розташованих у надрах землі, в глибині глибин. Ще глибше, у самісінького коріння, зміїлися тварюки, про яких нічого не знали ніякі, навіть найсекретніші лабораторії. Очі були тут ні до чого, і Рада не знала, чи зможе вона знову бачити, якщо тільки вибереться звідси. Все її тіло було рваним пульсуючим болем, – лиш це і казало Раді, що воно в неї ще є. Тут, в землі жила сила, яка завжди кликала її до себе; і вона якось живила Раду в цьому найглухішому з усіх тупиків світу. Її було замало для того, щоб жити, і майже вистачало для того, щоб не здатися. 

Певного моменту Рада збагнула, що Сірий зріджується та витікає з її хватки разом із Оком. Райдужний сигнал ледь пульсував, – але все одно Рада чула, як він віддаляється від неї, та повзла слідом крізь твердь та пітьму.

Раптом надра луснули проріхою, витягнутою від краю до краю. Сигнал канув туди, і Рада шуснула навздогін. Тунель? Нора підземного демона? Придивлятися було ніколи й нічим – Рад летіла за сигналом, намагаючись не втратити його і не вичерпатися в дорозі. Здалеку гуркотіли хазяї нори. Наздоганяють ззаду?

Тунель раптом роздувся у височінь та в глибину. Сигнал майнув ліворуч, і Рада ледь встигла вивернути за ним, зрізавши ріг підземної зали. Гуркіт наростав, поглинаючи пітьму; Сірий намагався вкрутитися в стелю, але йому не дістало сил, і Рада наздогнала його над пащею демона, що встромилася в залу та й канула з тунелю в тунель.

Рада не знала, чи було ще в неї тіло, але вчепилася чимось у зроговіле Око, зависнувши зі своїм ворогом над самісіньким виходом з нори. 

Сірий вже не був Сірим. Він був просто мороком, що поглинув Око, – більше від нього не лишилося нічого. Він не віддасть, доки не згине сам, – Рада розуміла це, і навіть знала, чому. Сам Сірий міг хотіти від Ока якихось вигід для себе; але його живила Мати-Пітьма. Вона бажала божевільного й безглуздого реваншу – розівтілити Що назад у Ніщо, – адже у неї не було ані розуму, ані глузду, та й її самої теж не було. І тепер Сірий був згустком її волі, знищуючи Око – один з головних осередків Що, створених тоді, коли ще не було ніяких «тоді»...

Все це Рада знала від землі. Без слів, без думок, з одного лише її дихання. І друге вона теж знала – те, що зяяло жахом, чорнішим за пітьму та будь-який біль, – але виходу не було, і Рада вже не раз намагалася зжерти свого ворога разом із Оком. Хоч і розуміла, що не зможе. Чи то не було в її натурі, чи вона не спромоглася перейти якоїсь межі...

Черговий демон гуркотнув та умчався до коріння землі. Рада та її ворог зависнули під стелею. Ще трохи – і скінчиться сила, і вони впадуть просто під черево демонові, й той розітне їх на атоми. Ось вже новий гуркоче в глибині, наближуючись до підземної зали...

Це було не думкою, а іскрою. Чи не іскрою, а барвою, або поглядом, або ж просто музичною фразою, що ожила десь у ланках пам'яті. Музика питалася в Ради: ре? ре? Ти справді не боїшся, справді зможеш, ре-мі-мі, ре?..

«Ні», відповіла Рада – одразу, без зволікань, адже новий демон гуркотів за поворотом, – «ні, боюся». І – «так, зможу. Мабуть...»

Вона встигла виставити блокаду, щоб ворог не прочитав уламками розуму її намір, дождала безкінечних секунд, чи років, чи всього життя, поки демон виповзав довгим зміїстим тілом з-за повороту...

Три… два… один…

І впала з ворогом, чи навіть не впала – встромилася в підлогу тунелю та сплющилась у жамкотючому болю, чорному та безкрайому, як порожній Всесвіт, та в його пазурах напружилася ще трохи, щоб відчути: морок охоплений мною, він розтав, його нема, – і почала кам'яніти разом із болем, чуючи в собі ледь живе, але все ж таки пульсуюче Око. І потім, повільно вивалюючись за обрій, встигла втямити неможливе. 

Що це? Чому тепло й яскраво? Що наповнює, тримає на краю, що не дає піти геть?

І лиш коли черговий демон ковзнув тінню крізь те, що було Радою, і шуснув до свого тунелю, вона раптом збагнула.

І злякалася: це ж як? Я ж не хотіла. Воно ж саме. Треба якось виправити! Треба якось...

І не знала, як стулити в собі сяюче Око, яке все ж таки розкрилося в ній. Барвисте полум'я розлилося не світом, а тільки лише всередині Ради, повернувши їй саму себе.  

– От ти і вдома, – сказав їй хтось (чи не сказав, а блимнув, чи то не блимнув, а просто постав, та й годі). – З поверненням!

***

Звісно, Рада знала, хто це – або що це (втім, не було жодної різниці). Там, нагорі, вона завжди впізнавала цей голос у вібраціях землі, у музиці, у квітневій зелені, в обличчях, і інколи, дуже зрідка – в словах.

Підземний зал схлопнувся та втонув сам в собі. Навколо простягалося те, куди Рада хотіла прослизнути крізь грязюку, але не вміла, – глибинне осердя Землі.

– Я вважаю, – промовляв голос (чи не промовляв, а співав, чи то не співав, а просто буркотливо посміхався їй, та й все), – я вважаю, що твій справжній дім отут. Твоя мати наполягла, коли все почалося, сховати тебе нагорі. Це було легковажно, це було цілком в її манері – даруй, що я говорю так про твою матір; моя водяниста донька набралася тих вітрогонських звичаїв від свого милого, флюгер йому в гриву... Втім, я готова визнати, що недооцінила тебе.