Розділ 8: Сірий та скринька Пандори

Розкрилися двері. До палати в’їхала скриня на колесах. «Ні, лише особисто!..» – наполягав невидимий Просто-Дмитро за дверима, – ...авжеж, повна бойова... а цього не впускати, бо...» Голос його звучав вже не по-головному, а знервовано-метушливо. Рада якось втямила, що з ним багато людей.

Скриня рушила до неї, і Просто-Дмитро став видимим.

Рада раптом підвелася. Щось якось не так стало в палаті, хоч все наче й лишилось як було. Просто лисий знервований дядько штовхав до неї скриню на колесах, де ховалася, мабуть, ота сама «симфонія» класу ультра. Звичайнісінька залізна скриня, або ж не залізна, а срібляста, як її комбіз, – тільки...

Тільки ось Рада не могла відвести від неї погляду.

Вона буквально кликала її, ця скриня. Кликала – не те слово: вабила, волокла, тягнула до себе... Рада ледь стримувала себе, щоб не скочити і не обійняти її.

Що ж то коїться таке?

– Готова? – кинув їй Просто-Дмитро. Він набрав на скрині якийсь пароль та відкрив верхню кришку. Вигляд у нього був як у кота, що лізе до холодильника.

Рада зойкнула: наче розкрилася клітка з арештованою в ній музикою – і та вилетіла на волю. Повітря проросло дзвоном, або ж не дзвоном, а гомоном, або ж не гомоном, а багатошаровим акордом, тремтінням, вібрацією всього і вся, як наче б у палату встромили гігантський камертон. Його співи обгорнули Раду, але немов би здалеку, і тепер їй здавалося, що вона сама замкнена в глухих стінах...

– Не бійся, – долетів знервований голос. – Це новітня розробка, я був на тестуваннях та знаю всі деталі. Спочатку тобі треба взяти її в руки...

Він добув зі скрині другу, меншу скриню. Гомін посилився та поплинув хвилями, що плескотіли у стінки Радиної клітки, наче в бурю потрапив корабель з величезним оркестром, який настроює всі інструменти. Рада розгойдувалась у такт цій бурі, чи болю, чи хтозна що воно було, і вже не могла себе контролювати – руки її самі тягнулися до скрині.

– Не поспішай... – нервував Просто-Дмитро. – Пам’ятаєш, ми домовлялися... Радо! Чуєш мене?.. – але пальці вже знайшли Оце і обіймали, і м’яли, намацуючи податливість, і не находили, не могли прогнути тверді стінки... – Радо!

Вона дивилася на те, що взяла. Сіра пірамідка один в один, як ключ до замка, увійшла в її погляд та пам’ять – в те, що Рада очікувала побачити, хоч і сама не знала, чого очікує.  Але відкрити цей замок не виходило.

– ...Ти чуєш мене? Радо? Радо!..

Крізь смуги болі проглядав лисий силует. Він був наляканий:

– Радо! Можлива індивідуальна реакція! Твоя задача – потерпіти і... і робити те, що тобі говорять. Дивись на мене! Ти зрозуміла? Ти зрозуміла мене?

Коли журливий погляд Ради більш-менш сфокусувався на силуеті, той сказав їй дуже повільно та розбірливо:

– Зараз. Я. Звільню. Тобі. Руки. Ясно? Кивни, як ясно (Рада кивнула). Ти візьмеш прилад. Він поверне тобі пам’ять. Зрозуміло? Тепер головне. Пам’ять повернеться, коли ти його відкриєш. Він відкривається. Ти. Маєш. Його. Відкрити. Сама. Зрозуміло? Сама. Я не зможу тобі допомогти. Тільки сама.

– Можна... зняти... весь комбіз? – ледь вимовила Рада.

– Ні! Роби, як я кажу! Від чіткого виконання інструкції за... залелележить успіх лікування, – став заїкатися Просто-Дмитро. – Поклади прилад назад. Радо! Зараз ти знову візьмеш його. Поклади «симфонію» до сейфу, Радо. Поклади. Її. До. Сейфу...

Було невимовно тяжко розлучитися з нею навіть на мить. Просто-Дмитро тицьнув електронним ключем вище зап’ястя і стягнув з Ради одну рукавичку, потім другу. Долоні наче занурились у густий звуковий сироп...

– Візьми прилад. І пам’ятай, що я ска...

Він вже був у Ради. В її живих руках, злучених з його живим теплом.

На сірих стінках раптом спалахнули лінії всіх кольорів спектру – по три на кожному з трьох боків. Вони розкреслили пірамідку на однакові трикутники; всередині проступило по три більш тонких лінії, розділяючи кожен маленький плаский трикутник на три зовсім маленьких та пласких.

Просто-Дмитро втупився немигтючим поглядом у «симфонію». Рада не бачила його. Гомін, що вирував за стінками її в’язниці, раптом хлинув їй прямо в руки та наповнив вібрацією кожен квант простору, вимиваючи з Ради біль та сліпоту, а зі світу – сірий накип, намитий мільйонами поглядів. Пласке та безбарвне змилося; усе стало яскравим, об’ємним, живим, зацвіло з усіх боків відразу та зазвучало єдино потрібними барвами, які й були музикою; все розіпнулося барвистим сподом, все співало, дихало, дзвеніло, плинуло, гомоніло й рухалося, лишаючись на місці. Певний час, котрий був, мабуть, не часом, а просто акордом, що бринів у Раді, вона бачила все і не бачила нічого; бачити, чути і розуміти раптом зробилося одним і тим самим, межі та стіни стали прозорими – не лише палати і всього простору, але й часу, і думки, і пам’яті. Нова, справжня Рада читала те, що відкладалося в ланках світу, і набухала райдужним сяйвом, що перетікало в неї з пірамідки...

– ...Відкрити! Треба відкрити! – кричав їй Просто-Дмитро. – Ти маєш її відкрити! Відкрий її! Відкрий!

Відкрити?.. Ось пальці вростуть у плоть пірамідки, – бачила Рада, як наживо; ось вони намацають та перемкнуть внутрішній контакт; ось пірамідка вивернеться догори сподом, розкриється трикутними пелюстками всупереч геометрії та всім наукам, спалахне веселкою – і барвисте полум’я виб’ється на волю, спалюючи перегорожі світу...

– Відкрити? – вигукнула Рада. Пірамідка мерехтіла пульсуючими лініями у неї в руках. – Після того, як ви все це зробили?.. Як ви мене спіймали там, на Львівській? Якійсь газ, так? Це від нього втрачається пам’ять? – кричала Рада, захлинаючись правдою, наче крижаною водою. – А тато, а Артур Семенович? Вони теж у вас, так? У полоні, як я? Що це у вас тут? Навіщо мені відкривати Оце?

Просто-Дмитро хитав головою:

– Борони Боже, – говорив він авторитетно, як тільки міг. – Це хибні спогади. Процес оновлення пішов, але його потрібно довести до кінця, інакше...