Розділ 7: Де я?

Куток.

Іще куток.

Стеля.

Біла. З лампами.

Будинок. Кімната... Палата?

Лікарня?..

Знов лікарня? Чому? – намагалася згадати Рада, дивлячись на лампи, круглі, наче НЛО.

Потім заплющила очі. Думка билася об це «чому», як муха об скло. Що це, ну що ж це, ну що ж оце було, товклася Рада в рожевій порожнечі, доки не розплющила очі знову, і порожнеча не стала білою порожнечею.

Щось заважало. Чи то всередині, чи то скрізь, по всій Раді. Наче грязюка підсохла та й скувала тебе, і ти як у панциру, і не посміхнутися навіть, і руку як піднімеш – то тягне, не відпускає... І лише в середині ти жива, а зовні геть вся наче статуя...

Окей. Ось мене виписали, пригадувала Рада. Ось весна. Ось я йду до Каесес Емші, тато веде мене... і Кеп. І ще хтось із ними, хтось третій...

Стоп.

Рада примружилася з усієї сили. А що, коли...

А що, коли я не ходила насправді ні до якої Каесес Емші?

Що, коли мене нікуди не виписували?

Що, коли мені все це наснилося? Чи не наснилося навіть, а... просто наглючилося?

Що, коли я... ку-ку? І лежу, як і лежала, в лікарні?

Тільки тепер ще й це – стягнуло тіло та мізки, наче скотчем обклеїли... Таке після травми буває? – гризла думка, скільки б Рада не ховалася від неї в своїй рожевій порожнечі. Я... я що, тепер інвалід?!

Вона ривком підскочила та махнула руками.

В ту ж секунду зарипіло, задзенчало там і тут, замиготіло всіма лампами, скувало кригою та й втулило у стіну... Скрижаніла Рада дивилася крізь якусь завісу, як розсуваються двері та лізуть білі страховиська зі скляними маківками, вишикуючись півколом. Роботи?.. прибульці?.. клони?.. привиди?.. вороги?.. епідемія?.. Мозок клацав, обпікаючись новими й новими версіями, і кислий ком здавив горлянку, і виття з мигалкою шматувало вуха та очі, і неможливі скляні голови стояли й не зникали, і тьмяна завіса теж...

Рада встигла побачити свої руки – живі, але чомусь блискучі, залізні, і такі ж самі груди, і ноги, і все тіло. Вона що, тепер робот?

Потім виття вщухло. У дверях з’явилася не скляна маківка, а звичайна, з сивою їжаковою зачіскою та вусами, як у лісовика.

– ...! – безголосо лаялась маківка, стоячи спиною до Ради. – ..........!

Чому тихо? – нащулилася Рада. Чому не чути? Я приглухла від цього виття?

– ....! – Їжак вказав склоголовим на вихід, і ті повільно повиповзали геть. Під кожною скляною маківкою стирчала звичайна людська. Це просто шоломи, втямила Рада. Як банки на голові. І – чекайте... Я ж рухаюсь, я скочила з койки. Я – не інвалід?

Чомусь від цього не полегшало. Завіса поповзла униз, і Рада не відразу второпала, чому все опускається і при цьому не рухається з місця. Це... скло? Її хіба відгородили склом... від кого?

Їжак підійшов до Ради:

– Не бійся. Просто раптом спрацювала сигналізація. Ось і все. Ти зробила, еее... трошки надто різкий рух, датчик злякався... ось і все. Ось і все!

– Де я? – спитала Рада.

Було страшно, що голос не прозвучить, але він прозвучав.

– Ти тут трохи відпочиниш, добре? Ми обов’язково...

– Від чого відпочину? Чому оце ось... стінка, шоломи? Навіщо все? Де тато?

– Не бійся, ми обов’язково...

– Де тато?!

– ...обов’язково в усьому розберемось і допоможемо тобі! – з натиском скінчив Їжак. – Як настрій? Оченятка в нас ще...

– В чому розберемось?

– Ти нічого не пам’ятаєш? – вилупився він на неї.

Якось дивно вилупився. Як на картинці. Знав, що треба вилупитися, і вилупився

– Пам’ятаю, – чомусь сказала Рада. – Все пам’ятаю. Все-все-все.

– Ну от, – насупився Їжак. – Просто чудово. Була ймовірність, що ти могла частково... скажімо так, щось підзабути. Розкажи, що ти пам’ятаєш.

Білий в’юнкий Їжак. Тобто сірий. Запилений наче павутиння.

– Навіщо розказувати, коли ви знаєте?

– Ну, нам треба ж знати твій стан. Що ти пам’ятаєш, чи всі функції відновилися...

Кому це «нам», цікаво? – подумала Рада.

– Відновилися? Від чого?

– Ти кажеш, що пам’ятаєш.

– Звісно, пам’ятаю. Де тато? Де моя сестра?

– Скоро ти їх всіх побачиш. Як тільки ми переконаємося, що ти у повній безпеці, ти відразу ж... – говорив Їжак та задкував до виходу. – А поки згадуй все як слід, не лінуйся...

Знову поповзла завіса – тепер вже знизу догори.

Уходячи, зачиняйте клітку, думала Рада...

Навколо були голі стіни без вікон та меблів. Палата? Без капельниць, без обладнання, взагалі без усього? Койка біля стіни, скляна перегорожа, як у вольєрі... і все?

Це ж не моє, крутилася думка. Не моє, не звідси, не з мого життя. Цього всього не має бути зі мною, а я не маю бути в цьому... Може я – не я? Не Рада Крейслер? А хто?

А раптом я реально ку-ку? – підповзла ясна та жорстока думка. І все це, ну... звичайна дурка? Не взагалі, а в прямому розумінні? Просто отак воно виглядає зсередини? Але ж ні, психи не знають про те, що вони психи. Не припускають такої можливості... і я теж, крижаніла Рада. Я теж не припускаю. Нізащо. Ніяким чином.

Думати про це було не можна, і вона стала вивчати себе. Залізні руки, залізні пальці, стегна, ноги... чи скоріш не залізні, а наче посріблений пластик. Все однакового металевого кольору, все однаково пружить, як гума... Рада вже хотіла знов ховатися в своїй рожевій порожнечі, але вчасно втямила: комбінезон. Просто комбінезон, і все. З рукавичками, як у малюків.

Вона помацала підборіддя, шию, вуха... де вуха? Де вуха?!.. І потім видихнула: ффух, не відрізали. Не Ван Гог. Просто комбіз до самісінької маківки. Як «чоловічок» у немовлят. Туго сидить, аж влипнув у голову, не здереш. А це що?..

Хвилину чи більше Рада мацала своє обличчя, намагаючись збагнути: воно реально шкарубке, як стіна, чи просто так здається крізь оцю залізну гуму? Дзеркало... чому ніде немає дзеркала? Де взагалі всі речі? Сумка, телефон? Як подзвонити татові? І як гукнути когось? Де кнопка виклику? Що, ось так ось сидіти й чекати, поки хто-небудь прийде?