Розділ 6: Таємниця Львівської Брами

Дощ припускав все дужче. І їхні кроки теж прискорювалися весь час, як в Радиній рапсодії.

– Та розкажи ж їй! – у сотий раз вимагав Чорт, крокуючи попереду всіх.

– Я багато чого бачив у своєму житті, Радо, – промовляв Кеп, силкуючись наздогнати його. – Багато. Робота в мене така. Але того, що вмієш ти, я не бачив ніде й ніколи. І, думаю, це лише квіточки...

– А що вмію я? – не зрозуміла Рада.

– Хо! Ще до аварії я ставив непомітні експерименти. Намагався, так би мовити, промацати тебе. Коли я впустив ту чашку, яку назвав улюбленою – непотріб насправді, у мене таких штук із п'ять, – добре бачив, як її хтось пригальмував у польоті. Це виглядало, наче вона впала на невидиму подушку. Згодом я ледь не гепнув з табуретки, коли скриня з моїх рук самотужки стрибнула до антресолі. Потім була аварія, – говорив Кеп, перебігаючи дорогу, – була аварія і оті люди. Ти ж знала про них, так?.. Я був впевнений, що слідкують за мною, але потім зрозумів, що і за тобою теж. Я просив Івана, щоб він тебе страхував – проводжав до метро і назад. І тоді, в день аварії, він випадково помітив твою кольорову шевелюру, подзвонив мені та пішов слідом – прикрити, коли що. Не знаю, яку халепу вони задумали. Я теж вибіг за вами...

(Ну звісно. Я ж бачила його там, раптом згадала Рада. І не лише його...)

– А Іван хотів побути лицарем, але несподівано для всіх справив на тебе надто сильне враження... Ніколи цього не забуду, – захекавшись, казав Кеп, входячи у метро. Мокра Лук’янівка лишилася позаду. – Як ти окреслила дугу понад дорогою, а Іван відлетів від тебе на два метри... («я теж не забуду» – почулося попереду) ...та як машина, під яку ти потрапила, настромилася на невидимий бар’єр та проїхалася просто над тобою, наче таким, знаєш, помостом. І ще, – хрипко шепотів їй Кеп на ескалаторі. – Ти так легко повірила в те, що монетка може три секунди висіти під стелею, що я навіть, був гріх, підозрював тебе у подвійній грі. Кульмінацією був твій вчорашній рекорд: одним махом перетягти три центнери бетону... Я, звісно, був готовий до всього, але вдома про всяк випадок виміряв собі тиск. Ким би ти не була, Радо... ким би ти не була – у твого батька величезна зона відповідальності та ризику...

– Думаєш, він там, у себе? – спитав байкер Іванко.

– Не знаю. Перед тим, як шукати в інших місцях, мабуть, треба перевірити. Отже, – промовив Кеп, коли вони зійшли з ескалатора. – План такий: відвозимо Раду додому... або краще до сестри... а потім...

– Я з вами, – сказала Рада.

– Виключено, – відрізав Кеп. У нього це виходило бездоганно. – Навіть і балакати на цю тему не...

– Я з вами, – повторила Рада, і він чомусь замовк.

Навколо вирували потоки людей, обтікаючи те місце, де стояли оці троє – Кеп, Рада та байкер Іванко. Наче воно було накрито ковпаком.

– Виключено, кажу ж, – спробував знову Кеп. – Ходімо, – і хотів взяти Раду за руку.

Рада не знала, як це.

Вона нічого такого не хотіла.

Просто Кепова рука натрапила на невидиму гуму та м’яла її, намагаючись ухопити Раду в півметрі від її тіла. Рада геть нічого не робила, вона просто стояла та знала, що ніхто не торкнеться неї проти її волі. І дивувалася одночасно тому, що знає, і тому, що не знала цього раніше.

– Яке там «виключено», бать, – протягнув Іванко, дивлячись на батька, який намагався вжити до неї прийомів джиу-джитсу. – Яке «ходімо». Хіба ти забув, хто вона таке?

***

– Гратимемо у відкриту, – інструктував їх Кеп. – Гайда назад, до начальника станції. У мене з собою кілька корисних корочок...

– Ба-ать, – з тією ж інтонацією сказав байкер Іванко. – Ну який тобі начальник? Які корочки? Ти теж як не з цієї планети. Хто головний начальник у всіх місцях? Правильно: вах-тер. А вахтеру всі ці корочки, як от їй твоє карате...

За невидимим ковпаком плинули потоки людей. І платформа плинула з ними, і люстри, і колони, хоч і стояли на місці насправді... Все навколо плинуло та рухалося. Наче в розробці сонатного алегро, раптом подумала Рада. Я потрапила до симфонії. Чи не я?..

– Є пропозиції? – гостро спитав Кеп.

– Ну бать. Походу ти забув, хто з нами, – байкер Іванко кивнув на Раду.

– Що ти маєш на увазі? – майже крикнув Кеп.

Потім обернувся до Ради.

Вони обидва стояли та дивилися на неї. А Рада на них.

Про те, що читалося в їхніх поглядах, було дивно й говорити.

І страшно.

– Ти зможеш щось вдіяти, щоб ми потрапили туди? – спитав Іванко. – На Львівську?

– Не знаю, – сказала Рада. Вона і справді не знала.

Згадалося: вагон, люди у дверей, її ніс, вплюснутий у скло... Ось потяг гальмує, тактові риси мелькотять частіше, частіше, дряпають очі, і потім не мелькотять вже, а пливуть, і на півтори секунди – провал, вакуум. І в глибині – далекі вогники...

– А хто знає? – з натиском спитав Ваня.

Платформа затремтіла: до станції підповзав черговий демон. Всіх наче сунули у розтруб тромбону.

– Сідаймо, – скомандувала Рада.

Тобто не скомандувала, а просто сказала. Але чоловіки послухалися, хоча Кеп і поривався щось з’ясувати (за ревінням не було чутно); «просто роби, як вона» – товкмачив йому Іванко, коли демон ковтав їх одним із сотні своїх ротів...

– Не проходимо, стоїмо тут, – знову скомандувала Рада (чи хтось у ній). Демонський рот закрився, демон пірнув у безодню. «Стоять на проході», – повстала неминуча тьотя, і Кеп спробував відійти, але Іванко пихнув його. «Ви-хо-ди-мо» – мотнув він бородякою, і тьотя зникла.

Демон мчав крізь землю. Колеса стукали, як барабан у Радиному злому скерцо, і вона знала, коли, за скільки тактів та рядків почнеться ritenuto й буде Львівська Брама. Ре! Ре! Ре-мі-мі, ре-мі-мі, ре! Ре!.. Всередині було дивно: легко й холодно, як перед виходом на сцену. Ось вийшла ведуча... оголошує... зараз будуть аплодувати...

– Готові? – спитала Рада, обійнявши однією рукою Кепа, а іншою Іванка. Кепа вона вже обіймала пару разів, а Іванко... ну, так було треба.