Розділ 4: Як Рада побувала в...

...світло згустилося. Стверділо. Стало стелею. Довгою, безбарвною. І під нею нічого, темно і знов нічого... або ж ні, там світіть, бо там вікно, так? А отам друге. А отут хтось живий, людський. Сутула спина та вуса, оце і все.

Так то ж Пррринц. Її Капочик, Капочисько, Кеп, тільки білий якийсь. Може, не живий, а просто картинка? Треба перевірити. Ось тільки як? Десь мають бути руки, ноги... А, ну іще голос. Тут треба голосом говорити, інакше не втямлять. Дихати і говорити, так тут заведено... То добре, що він з нею. Зараз вона йому все скаже.

– Все не так, – почула Рада якийсь голос, який вимовляв її думки. Хіба це вона?.. – Все не так. У вас тут помилка.

Біла спина смикнулась і розгорнулась вусами до неї. І нагорі очі, лупаті якісь. Таки живий, хоч і картинка все ж таки. Тут усе картинка, справжнього нема нічого.

Вуса говорили щось, але Рада не слухала і говорила сама:

– У вас помилка. Я все бачила. Все насправді живе, це просто ви не в курсі. Все живе і не таке, як ви думали. Я бачила, я вам розкажу...

І хотіла розказати, але потемнішало, і вуса відпали в темряву разом із очима з та усім Кепом...

...Потім вже був тато.

– А де Кеп? – спиталася Рада.

Замість того, щоб відповісти по-людськи, тато хрюкнув та поліз слинити її, а потім вже став комусь щось кричати. Ну звісно, він же його не знає, второпала Рада.

Але дуже скоро Кеп намалювався поруч разом зі всім іншим народом. Виходить, знає, думала Рада. Чому тоді не гукнув?

– Ти мене чуєш? Чуєш мене? – горлав якийсь лівий дядько, нависнувши над душею. – Чуєш?

Звісно, коли горлати у вухо, то й пінь почує. Але так говорити було негарно, і Рада мовчала. Потім гукнула:

– Тату.

Всі замовкли, й виник тато:

– Га?

– А у тебе ще вахти? Чи ти сьогодні вихідний?

– Які там вахти, Дусь, – заскиглив той, як маленький. З-під нього випурхнуло Ксючело зі своїми губами на півморди, і нема куди було відвернутися – щось дуже заважало крутити головою.

Голова. Волосся...

– Волосся! – крикнула Рада. Бо коли важливе, то можна й кричати. – Ви що, їх зістригли? Поголили? Кажіть!..

Все замелькотіло по всіх кутах. Картинка почала труситись та жмякатись, але дядько, що висів над душею, добув звідкись лілово-червону прядку та помотав над Радою:

– Ось. Усе на місці, ніхто тебе не...

Прядка тягнулася з голови, а не бозна звідки, і втішена Рада шубовснула геть у темряву.

– ...Стан нестабільний, але в цілому я майже впевнений, тьху-тьху-тьху...

Лікар балакав з татом біля вікна. Це вікно. Це палата. Це лікарня, – думала Рада. А це лікар. Тепер вона розуміла все просто, самими очима. Вони дивилися якось не так, як раніше, ці очі, і Рада ніяк не могла втямити, що ж змінилося.

– ...диво – те, як все вийшло. Судить самі: машина проїхалася, рахуйте, прямо по ній. Повинна була там... не знаю, розмазати все в кисіль. А тут усі кістки цілісінькі. Череп титановий, тьху-тьху-тьху. Черепно-мозкова середньої тяжкості, гематома на стегні плюс синці, про які смішно і казати. Чесно – таке вперше бачу. Так що, думаю, вилежиться, прокапається – буде як новенька. Тьху-тьху-тьху...

Рада і справді була як новенька. Після того, де я побувала, не можна, щоб все як раніше, раптом зрозуміла вона. Я тепер бачу тут трохи як там. Трохи як живе, хоч тут все і картинка...

– ...ну, і маю вам сказати: після такої травми може бути... ну, всяке. Всякі наслідки. Не можу, – хитав головою лікар, – не можу нічого прогнозувати. Ви ж розумієте – мільйони нейронів, і де, що, як воно повернулося, натягнулося, обірвалося... Ото ж бо. Якось-то воно буде...

Рада скучила й гукнула:

– Тату!

Дві фігури одночасно кинулися до неї.

«Я гукала тільки тата», – хотіла сказати Рада, але дотумкала, що воно не звучить. – Привіт, – сказала вона лікарю.

– Привіт-привіт, – відгукнувся той, загородивши татові дорогу. – А ну дивись сюди. Тепер сюди. Чуєш мене добре? Кажи: «Ла-рош-фу-ко». Так. Тут болить? А тут? Дай руку...

***

– Тату, тебе що, звільнили? – спитала Рада.

– Мене-е? Чого це ти таке питаєш?

– Як чого? Сидиш тут, розслабляєшся. А сім'ю годувати?

– Яке там звільнили, – зітхнув тато. – Кручуся як можу... Ось за годину вже маю бути... Нічого, з тобою Артур Семенович обіцяв. А потім Ксю.

– Оце тільки їй мене замість Льоші, – гмикнула Рада. – Вже й так відпрацювала непорочною мамою у п'ятому класі...

– Уххх, дівчата, – тато посмикав її по маківці. Рада зробила буцого бичка. – Ну чого ви всі такі... такі класнючі? Як я був малим, то шкодував, що сам не дівчинка. Нікому ось не казав... а вас не стісняюсь, вам можна. А знаєш...

Тато оповідав їй про дитинство, про турби, Чіп-і-Дейла та шпану дев'яностих, а Рада слухала, звісно ж (як можна не слухати тата, коли він оповідає тобі про шпану дев'яностих), – і в той же час якоюсь прихованою антеною ловила все, що за дверима. Вона звикла до цього в музиці (звичайна поліфонія, нічого такого) – але й життя тепер ставало дивно схожим на музику. І зараз Рада уважно слухала про Чекмаря, котрий вмів пердіти голосом Кіркорова, і водночас прислухалася до Кепових слів у коридорі:

– Нікого до неї не впускати! Крім батька та сестри. І ще персоналу. Ви мене знаєте...

– ...А Дюдік, до речі, потім порвав усіх на Юрмалі. Нічого не дали, ну, ти ж знаєш оці конкурси...

– Тату, а що там з моїм? – спитала Рада. (В цей момент вона чітко бачила, як позаду  відкриваються двері та входить Кеп.) Ясно, що я все на світі вже про... проспала, але хоч на другий тур, може?

– Не знаю, Дусь, – зізнався тато. – Не до того було...

– Пройшла на другий! – гримнуло ззаду. – І навіть спецприз тобі дали якийсь там.

Кеп вийшов до них та сів навпроти.

– Згодом забереш, як випишуть. Наскільки я пам'ятаю, твоя вчителька цікавилася станом твого здоров'я та прозоро натякала на новий конкурс... Усім добридень! Я тут декому приніс дещо, – він почав порпатися у торбі. – Де ж воно? Ага-а... Тримай, і ось тримай, і ось, і ось... і ще дещо в мене для тебе. Не все відразу.