Розділ 3: Про Великого Пофіга та його лицаря

– Дитинко моя! Ну це ж свинство! Хіба ото образ? Де образ, я тебе питаю? Га? Ось образ!.. – показувала Шеф, закотивши очі. – Давай-давай звук! Ліва спить, чи що? На конкурсі пацани будуть! Звірюги! І ти біля них з оцим своїм звучком! Дівкою вродилася – так хто ж тобі винуватий? Рви давай! Давай-давай! А не можеш – так і нахріна! Нахріна лізти, я питаю! Тут або можеш, або ні! Це Ліст, дитинко моя, це тобі не сюсі-пусі! Тут мужиком треба буть! Давай-давай-давай!..

Після спецу Рада не пішла на сольфу*. Обов'язковий предмет, еге ж, ось прям розігналась, думала вона, йдучи зі школи. У мене конкурс такий, який вам і не снився. Одна від школи номінуюся. Тож вибачайте, Розаліє Ферапонтівно, хто куди, а я – занімашкі. Шеф відгавкає, коли що.

________________________

*Після занять з фаху не пішла на сольфеджіо (на профжаргоні).

Рада й справді збиралася поколузати рапсодію. Прикупивши какао, вона розстібнула пальто, зробила шарф а ля «вітерець розмітав» та й попростувала до метро.

Погода стояла така, що рюмсати хотілося. Зелені поки мало було – там і тут окремими спалахами… буває ж бо зелений вогонь? Стеблинки й бруньки горіли так, що страшно було їх торкнутися – наче спалять руки. Раді солодко думалося, що й волосся її обпікає очі…

Озброївшись дзеркалом, вона добула жовті та зелені прядки, щоб теж бути весняною стеблинкою, інші сховала під шарф. Поміркувавши, звернула до ближнього подвір'я, добула косметичку, витрусила звідти все зелене та жовте – і за десять хвилин весняний макіяж був готовий. Він, може, й вийшов трошки надто яскравим, але…

Певний час Рада елегантно крокувала серед натовпу. Блискітки, висипані згарячу на щоки, трохи бентежили її, але потім вона забула про них та прицінювалася до пацанів на ескалаторі, міряючи їх на себе. Задивилась на одного, кудлатого, наче молодий Бетховен, та ледь не всмокталася разом зі стрічкою в перон.

Бетховен. Еге ж, думала Рада, похмуро всміхаючись. Всі ви Бетховени, доки рота не розкриєте. Всі пацани у Каесес Емші говорять так, наче… е ні, слово «говорять» тут зайве. Це не мова, це щось ліве. Таке на біології вчать. Чи навіть на мікробіології. Бо це заразне. У самої Ради ніяк не виходило говорити як слід: мозок підсовував їй якісь зовсім не її слова, вкрадені у тупого піпла, з яким у неї не було і не могло бути нічого спільного. Жах, та й годі: в Раду вселявся хтось інший, з не її словами та не її голосом, та виступав від її імені! Краще вже ніколи ні з ким не теревенити, а спілкуватися лише в інтернеті...

...це все в першій частині Шостої. Послухай, і тобі відкриється. Просто слухай та вір мені. І Шостаковичу. Знаю, у тебе проблеми з повільним. Чи не тому, що ти чекаєш на енергію, а іноді музика хоче просто говорити з тобою. Чи навіть мовчати. А не тільки бігти, діяти і т. ін. Ти ж не від всіх друзів чекаєш на розваги та секс... (Рада відразу ж стерла «та секс», але потім поміркувала і набрала знову) ...та секс, деякі ж потрібні й для іншого?

Оголосили її станцію. «Друзі... потрібні для іншого...» – саркастично повторювала Рада, піднімаючись ескалатором. Що це за друзі, котрі потрібні «для»? Наче там якісь гаджети – для дзвінків, для мультимедіа, для багатофункціональних цілей... Тьху! Здається, вже й внутрішній суфлер говорить не її словами. Вже й сюди прослизнув цей вірус. Стерти? Набрати знову?..

А. Хай йому грець. Зрештою Рауль так і не відреагував на ту фотку, думала Рада, підставляючи носа теплому вітрові. Тобто відреагував, звісно: «дякую, ти молодша ніж я думав (аааа!..), у тебе одухотворене, трохи суворе обличчя...» Іще б не суворе, коли мене Леська так смішила... А про те саме ані слова. Він що, думає, що я всім такі фотки шлю?.. Відправлю як є, і досить з нього. Краще увімкну просто зараз повільну з Шостої.

Струнні в ту ж мить оповили її лоскотним покривалом, відняли вагу, утягли вгору, до лілового, тепло-дощовитого неба... Рада летіла й давила в собі сльози, і до під’їзду влетіла в жовто-зелених підтьоках – наче у пилок морду сунула, пирхнув її земний зам, глянувши у дзеркало, – а справжня Рада правила далі свій політ, розчиняючись у краплях, і майже зробилася такою ж краплею, і стовбчила всі шість хвилин до кінця треку в одному чоботі, хитаючи другим у такт...

Ну от. Як після такого займатися?

Вона грала б і грала улюблені симфонії – Шостаковича, Рахманінова, Малера... Вона й грала їх – по слуху, повз вірні ноти, захлинаючись, наче вижирала заборонене й давилася кожним шматком. Це було по-дурному, бо кому воно таке треба? Всі знають: музику потрібно Довго Вганяти В Пальці, щоб вона звучала Професійно...

Відбарабанивши кульмінацію з Шостої, що комом стояла у горлі, Рада з гуркотом закрила кришку роялю та метнулася до ванної. Руки тремтіли. «Все вахтуємо?» – крикнула вона відсутньому татові. Якби він був тут... втім, якби він був тут, Рада показала б йому, як це – кидати доньку одну.

У ванній випав з кишені телефон, і вона згадала, що так і не відправила нічого Раулеві. Відкрила недописане, хапнула поглядом дві-три дурнуваті фрази – і все видалила до біса. От. Краще вже нуль, аніж таке. Буде знати, як мовчати про фотку. Не подіє – нічого, маємо й дещо гарячіше...

Вчора Рада зафоткала сама себе... еее, ну, звісно, таке вона не відправить. Ані йому, ані взагалі нікому. Це – просто подивитися на себе зі сторони. Впевнитися, що все, так би мовити, до ладу. Морда в неї, щоправда, – то жесть. Вбивство. Таким діток лякати, коли Воландеморт вже не діє. До свого волосся Рада проходила у самої себе по розряду «страхіття, якому вся ця ваша красота пофіг, бо головне всередині». З волоссям вже так не виходило, та й дівчата заздріли. І взагалі їй всі заздріли – і вони, і пацани теж. Сама Рада не бачила, до речі, в собі нічого такого. Ну, подумаєш, біомаса підперла на пару років раніше. А те, що я Шостаковича розуміла наскрізь, коли всі ви ще лолочками гралися – то нічого? Але Шостаковича в собі не зфоткаєш; а ось все інше...