ЧАСТИНА I. "ТРИ, ДВА, ОДИН!" // Розділ 1: Як Рада відкрила Лук'янівку

– Чи давно у вас з’явилося відчуття, що ви позаземна істота?

– Невдовзі після мого народження на Альдебарані.

(Роберт Шеклі, «Прогулянка»)

Жовті віконні квадратики плинули за спину. Будівлі, кіоски, гаражі тонули в темряві; марилося, нібито вікна висять окремо від них. Без стін, без підпір, прямо у цьому вечірньому «ніщо».

Хоча тут, у місті, воно ще більш-менш схоже на «що». Це вам не тунель який-небудь, де морок такезний, що вмерти можна. Або ж кімната, коли встанеш вночі, увімкнеш світло, а воно...

Вікна, думала Рада, аби не думати зайвого. Кожне вікно – то є квартира, а кожна квартира – то є маленький світ. Маленький, але й огого який. Будь-який світ огого який, навіть маленький. Їхня квартира – двушка сорок два метри, смішно й подумати, який манюсінький клаптичок простору, менший за клумбу або ж за майданчика дитячого; але ж то є все Радине життя. Чи майже все. Шафи – за кожними дверцятами щось своє, особливе, і десь можна було навіть і сховатися; коридор із дзеркалами, крісло одне, друге – оте, що їздить як машина; лупаті ляльки за склом, торшер, священна татова Аудіосистема...

І кожна квартира така. Ну, не така, зовсім інша насправді, але – теж цілий світ. Маленька країна, маленька планета. Королівство Чуже Життя... І таке за кожним вікном. В нашому місті, котре, схоже, ніколи й нічим не здивує тебе, – у ньому ж мільйони таких ось маленьких секретних світів, про які ти нічого не знаєш і не дізнаєшся, скільки не вдивляйся у жовті квадратики...

Рада увійшла до метро. Секретні світи зосталися зовні, а тут була тиснява і «дайте пройти». І – знову на неї тупилися. Не хтось один, а он там, там, там и тут. Досі не звикла, треба ж. Досі, як влипнуть поглядом, так і відразу – «чого дивляться, чого їм треба? А-а...»

І нехай, думала Рада, розправляючи свою дорогоцінність. І нехай, і ось вам, щоб усі бачили. Тупіться, а я все одно сховаюся від вас, не дістанете, – и перемкнула музику. Туманне адажіо з П'ятої Шостаковича – то для вулиці, де вікна мерехтять, як скрипки у другій темі перед сі мінором; а тут – тут треба інше. Треба... ось що треба, – і вона врубила на повну скерцо з Десятої.

Ре! Ре! Ре-мі-мі, ре-мі-мі, ре! Ре! Удар! Ще удар! І ще, и знову, і всім оркестром навідліг...

Оце воно. Оце моє. Я он яка, а ви сіро-буро-малинові, наче вас грязюкою обляпали, – кривлялася Рада стоголовому ескалаторові. Я не з вами, я – он звідки. Я – музична примара. Голограма. Це видимість моя стрибає с ескалатору та крокує пероном, а справжня я – тут, у музиці, якої ви не чуєте.

Музика була злою, и Рада зараз теж була злою. В симфонії вистачало і світлої музики, і по-справжньому треба було бути за неї. Рада і була за неї – в ті моменти, коли її слухала. В кіно чи в книгах зло залишалося злом, а в музиці воно миттєво перевербовувало Раду. Раніше вона сердилася на себе, думала, що в ній самій замало добра, нестійке воно якесь у неї, несправжнє, – а потім забила й відчайдушно пірнала в цю можливість (єдину, як не крути) побути ісчадієм пекла. Ось вам, і ось, і ось, и ще, – зловтішно колошматила вона акордами хтозна кого, доки інше ісчадіє не виповзло з нори й не вкрутилося у вуха.

Колись Рада так і гралася: наче це демон підземного світу, котрий хаває всіх, кого віддали йому на заклання, – а люди стоять і чекають, доки їх не проковтнуть і не висмокчать з них внутрішній сік. Демон харчується оцим невидимим соком людей, а випльовує вже самий жмих, порожні тіла, котрі просто зомбі, хоч на вигляд наче й людина... Раніш Рада багато чим різним гралася, та їй про це багато чого різного говорили – і «мала уходить у свої світи», і «креативне мислення», и «годі вже брехати», и щось таке подібне. А тепер інші часи. Шкода, що ревіння демона глушить будь-яке фортіссімо: вони непогано підійшли б одне одному – скерцо Шостаковича та оцей дригливий ритм колес. Особливо під землею. Особливо в темряві. Рада любила притулитися до напису «не притулятися», вплюснути носа у скло та видивлятися в мелькотінні дротів, Що ж Там Таке.

Вона перевірила пошту. Вхідні (0). Рауль писав останнього разу… коли? Вчора? А здається – сто років тому. Ну давай, ну пиши вже, лінива ти скотиняко, зомбувала його Рада, і навіть кілька разів оновила сторінку – раптом він відчує. Але інтернет у метро працював, як завжди, і довелося знову влипати носом у скло.

Дроти-дроти-дроти… Наче нотні лінійки. А вертикальні перегородки – наче тактові риси. Майже й не видно їх – prestissimo, що ж ви хочете. Але ось потяг почав гальмувати, і вони замелькотіли частіше, спонукаючи погляд тягнутися за ними, наче там якісь магніти були для ока...

Раптом вони зникли. Погляд пірнув у вакуум.

Ненадовго, на півтори секунди – але їх вистачило, щоб схопити оту дивну беззвучну ноту, яка кличе кудись, де мерехтять дальні вогники...   

Рада загадково посміхалася. В цьому місці завжди знаходився хтось, впевнений, що вже час виходити. Він вставав зі свого місця, питався «виходите?» і вкручувався проміж непорушними Любителями Стовбчати Біля Дверей. И потім висів там зайві п'ять хвилин.

Тут була недобудована станція – Львівська Брама. Тобто вона була майже побудована – перон, вестибюль, усі діла, – проте її так і не відкрили. Потяг не зупинявся тут, а набирав швидкості й знову мчав тунелем, наздоганяючи власне ревіння. Або ж не змогли домовитися, де вихід копати, або ж як, – Рада не знала точно, чому ту Браму не відкрили.