Такі чудернацькі справи...

Коли я прокинулась наступного ранку - сонце вже залило сяйвом усю кімнату. Надворі щебетали пташки. Здавалось, що нічні пригоди мені наснилися. Але щойно я підійшла до вікна, як блакить неба пронизала блискавка… Тут вже точно, щось було не так. На небі ані хмаринки і блискавка!

Я швиденько одягнулася та злетіла сходами вниз. Батьки сиділи у вітальні біля телевізора.

-Доброго ранку!  - привіталася я, але було таке враження, що мене ніхто не почув… Ну звісно ж, бо з екрана телевізора лунали зовсім дивні речі. І навіть я, що завжди перемикала з новин на мультики, на мить зависла, невірячи своїм очам. Половина Києва висіла у повітрі догори дригом, а дзвіниця в Лаврі - випромінювала якесь дивне зеленувате сяйво. Тим часом диктор продовжувала: «… неймовірні речі кояться не лише в самому Києві, а й у містечках поблизу. В Броварах усі пам’ятники злетіли у повітря та зависли в кількох метрах над землею, центр Вишгорода наповнився водою, та водяна стіна, висотою 20 метрів, так і стоїть, окутуючи кілька кварталів. Ніхто не може потрапити за водяну стіну. На центральній площі Ірпеня фонтани почали розстрілювати водяними кулями перехожих. Київська область об’явлена аномальною зоною. Від сьогодні всі населені пункти зачинені на в’їзд та виїзд на необмежений час. На даний момент в Київській області введено надзвичайний стан. Усе контролюють військові. Всім прохання залишатись вдома та не здіймати паніки. Усіх, хто може пояснити природу цих незвичайних явищ, просимо звернутися до найближчого відділка поліції…»

Я стояла з роззявленим ротом і не могла повірити очам. Схоже, що мої тато і мама теж. Бо на моє друге «Добрий ранок!» зовсім ніяк не зреагували. І знову в мене з’явилось відчуття, що хтось за мною спостерігає. Я озирнулась, в кімнаті нікого не було. Телевізор був увімкнений, батьки дивились новини. Вони сиділи і не рухались. Ну, звісно ж! Такі чудернацькі справи відбуваються навколо! Та ще й зона карантину в нашій області. Напевно, тому і тато вдома, а не на роботі… Але якось аж занадто дивно вони дивляться телевізор і зовсім не рухаються. Іншим би разом, мій татко сказав: «От халепа! І що за чудасія!». Та напевно б і мене покликав побачити незвичайні дива. Але він мовчав. І вони зовсім не відреагували на моє «Добрий ранок!» двічі…

Аж тут хтось легенько вдарив у шибку. Я аж підскочила! І вже хотіла побігти до вікна та перевірити, що там, як зрозуміла, що на цей звук я зреагувала, а мої батьки зовсім ні… Це було настільки моторошно, що я вмить забула про вікно та повільно пішла в бік дивану, на якому сиділи тато з мамою.

-Тату! Мамо! Там хтось у вікно стукнув. Ви чули?

Відповіді не було. Моє серце чимдуж забилося у грудях. Щось трапилось! Але що саме? Вони тут, сидять, як зазвичай, телевізор дивляться… Щойно я обійшла диван, як зрозуміла, що трапилось. Вірніше, не зовсім… Мама з Татком сиділи із милими посмішками на дивані та дивилися крізь мене у телевізор. Вони були ніби заморожені. Зовсім мене не чули і не рухались…

-Мам! - з тривогою у голосі пискнула я. - Тату! Ви жартуєте наді мною?

Та живі статуї на дивані не реагували.

Незнаю, як Ви, а я якось бачила в Києві на площі Живу статую - людину, що завмерла в дивній позі та стояла так, доки хтось із перехожих не вкине до металевої бляшанки гроші, тоді статуя оживає та починає рухатись і знову завмирає. Зараз мої тато і мама нагадували саме такі дві статуї, що сиділи на дивані…

Я підійшла ближче, провела рукою перед обличчям татка - він не реагував. Доторкнулася до маминої щоки. На дотик вона була теплою та м’якою, як завжди. Я не знала, що робити і вже готова була бігти дзвонити до швидкої, як знову почула у шибку дивне «дзень». Прожогом кинулась до вікна. На вулиці стояв хлопець в синіх джинсах, червоній клітчатій сорочці без рукавів та в синій кепці з червоним козирком. Це був Славко, мій нічний товариш. Він стояв напроти мого будинку та жбурляв камінці у всі вікна по черзі.

-Славко! Що ти тут робиш? Прийшов нам вікна побити? - вигукнула я, відчинивши вікно, та залізла на підвіконня.

-Ти жива! Слава богу! А я вже й не знав, що робити! - Славко виглядав досить таки стурбованим. - Я тут вже півгодини, не можу до тебе потрапити, бо не знаю, де твоє вікно.

-То постукав би в двері, як усі нормальні люди роблять!

-Та я стукав-стукав, а ніхто не відчиняв. Я вирішив, що з вами сталася біда… Бо незавжди побачиш тких дивних гостей із такою кількістю лап! - Славко говорив без зупинок та пауз, досить важко було його зрозуміти.

-Ти про що?

-Та бачив я твого Арбента! Він до вас у будинок зайшов, а назад не вийшов…

-Ти бачив Арбента! Чекай, я зараз.

Так он воно що! Арбент був у моєму домі! Напевне це він зачаклував моїх батьків. Я зіскочила з підвіконня, ще раз поглянула в бік батьків.

-Що б з вами не сталося - я знайду Арбента та розчаклую вас!  - тихенько пообіцяла я мамі з татом і вибігла в коридор. Мені зовсім не хотілося показувати Славкові моїх батьків у такому стані. Йти на гойдалку було теж боязко, можливо Арбент там, а мені треба було десь усе обмізкувати та вирішити, що робити. Тож я гукнула хлопця:

-Славко, йдемо зі мною.

Я обвела його навколо будинку до дверцят у підвал. Дуже вже не хотілося заходити туди, але вибір був не великим. Я кивнула хлопцю та ми разом відчинили дверцята підвалу.

Тут було темно і холодно. Я зробила крок униз по сходах і пригадала, як нас ледь не заплело корінням під землею в будиночку Арбента. Я аж здригнулась і на мить завмерла вагаючись, чи йти знову під землю, тим паче, що батьки не дозволями мені тут гратися.

-Що таке? - запитав Славко, стоячи позад мене у дверях до підвалу.

-Та так!  - махнула рукою я. - Нічого. Ходімо. Треба все обмізкувати.

Врешті-решт, що тут може трапитися? Ми ж у нашому будинку. Славко дістав свого кишенькового ліхтарика і освітив сходи. Щойно ми спустилися сходами, я протягнула праву руку догори вбік та намацала вимикач. Спалахнуло світло. Ми стояли в нашому підвалі, що слугував для зберігання консервації та купи непотрібних речей. Вздовж стін стояли стелажі із банками варення, консервованими помідорами та огірками, кабачками, грибами, соусами та салатими. Моя мама була спец у цьому, тож на зиму вона консервувала все, що могла. А так, як надворі був кінець літа, то полиці для її витворів мистецтва були майже заповнені. Зліва один стелаж був заповнений пляшками з вином. Це вже таткова колекція, яку вони маже не пили, хіба що зрідка на свята, як от день народження, Різдво чи Новий рік, але щороку активно доповнювали новими пляшками. Час від часу татко презентував комусь ту чи іншу пляшечку вина зі словами: «З моєї приватної колекції. Від серця відриваю».