Куди поділася Оля?

Зранку, я прокинулась з веселим настроєм. Сьогодні був вихідний і ми з татом могли весь день грати в саду, вигадуючи різні забавки. Це, доречі, було наше улюблене заняття. А ще, я мала знайти Олю. Так, щоб ніхто не бачив, відлучитися на калька хвилин та знайти Арбента, сподіваюсь, він буде вдома. І я точно розпитаю Арбента про все, що мені хочеться знати, від моїх запитань він не відвертиться! Тож планів на сьогодні у мене було вдосталь!

Я вмилася, швиденько одягнулася, насунула на себе блакитну футболку з феями та сині шорти і злетіла по сходах вниз, перескакуючи, через сходинку.

Мама накривала на стіл та зі здивуванням поглянула на мене:

-Вже встала? Таки й справді дорослішаєш? Тоді сідай за стіл снідати.

Я весело кивнула. І скочила на стілець біля вікна.

-А де татко? - зазвичай у вихідні, він був зранку з газетою на кухні. Але сьогодні його видно не було.

-Він вже поїв. У садку порається.

Сніданок був надиво смачним, смажена яєчня з гречкою та свіжі огірки. Я швидко з усім впоралась, подякувала мамі та прискоком помчала до саду.

Щойно я вийшла на ґанок, як моїх вух сягнули дивні звуки - десь працювала пилка. Я пішла на звук. І чим ближче наближалась до кущів смородини, тим гучнішим був звук. Звернувши за трояндовими кущами до гойдалки, я побачила, що смородинових заростей вже нема. Замість них стоять обвуглені палиці, а тато з лопатою, садовою пилкою та сокирою викорчовує останки схованки Арбента.

-ТАТО! Що ти робиш? - не змогла приховати своєї занепокоєності я.

-Сонечко, ти спала, а вночі була така гроза, що блискавка вдарила в наші смородинові кущі. Бачиш, начисто все зпалило. - пояснив татко, пиляючи нову чорну гілку.

Я не знала, що й робити. Ще трохи і татко знайде пеньок, під яким знаходився будиночок Арбента. Я підійшла ближче. Кущі смородини, які щороку радували нас багатим врожаєм, стояли обвуглені. Але й зараз вони були міцно сплетені між собою, охороняючи будиночок Арбнта.

-То що? Це все? Смородини у нас більше не буде? - якомога спокійніше запитала я.

-Незнаю, сонечко. Таких кущаків уже точно не буде. Це дуже старі кущі. Вони росли тут весь час, скільки я себе пам’ятаю - сказала підходячи мама, - навіть моя бабуся теж говорила, що вони були тут завжди. Не знаю, що це за сорт такий, але таких великих кущів смородини я більше ніде не бачила. Моживо ми купимо нові. А може з цих знайдеться декілька живих. Йди пошукай Олю, поки ми тут розберемо ці зарості.

Мама пішла допомагати татові розплутувати туго сплетені обгорілі віти старої смородини. Деякі опадали попелом, щойно до них торкались, інші ж були як живі і тримались міцно до останнього.

Я обійшла кущаки навколо - усього їх було дев’ять. Дев’ять кущів смородини, а під ними цілий світ… Що буде, як мама з татом знайдуть будиночок? А Арбент знає, що тут була пожежа і весь його сховок згорів? Я знайшла свій учорашній лаз і вже готова була пролізти, як мама мене зупинила:

-Не треба, сонечко, забруднишся. Йди пограй в іншому місці, не заважай нам.

Довелося розвернутись і піти на гойдалку.

«А як же ж моя Оля? Як я її заберу у Арбента, коли тато з мамою тут крутяться, та ще й зарості навколо його будиночка вирубують» - думала я.

-Ого! Софіє, ти поглянь-но який здоровезний пень! - вигукнув тато до мами. Я одразу ж зіскочила з гойдалки та прожогом кинулась до них. Вони знайшли пеньок, під яким був будиночок Арбента…

-Як це ми раніше його не бачили? Там же коріння, напевно, на півсаду! Треба буде його викорчувати. А тут посадимо трояндовий кущ. Шкода, що смородина пропала… - сказала мама, оглядаючи пень.

-А якщо не пропала? Якщо вона знову відновиться? - запитала я.

-Доню, дивись скільки горілого. Поки жодної живої гілочки не знайшли. Добре, що на дерева поряд не перекинулося полум’я, бо мали б сьогодні більші проблеми. - пояснив тато.

Я протислась між обгорілими вітами до пенька. Треба було ж впевнитись, що батьки не знайдуть будиночок Арбента, або чого доброго, він ще сам відчинить дверцята та покажеться, ото буде справа! Тож я стала ходити навколо пенька, щоб знайти двері до Арбентового «будиночку». Але нічого не знаходила. «Як же ж так?» - думала я - «Невже це все мені наснилося? Я ж була всередині. Познайомилась із сквубом на ім’я Арбент. І маленьких чоловічків - вухрів ми з ним разом вкинули до магічної криниці. І ще там був дракон…»

-Сонечко, ходи но сюди - покликала мене мама. - Ти дивися, вся замурзалась. Ходімо вмиємось та перевдягнемось.

-Ну мамо! Я Олю шукаю. - відповіла я перше, що спало на думку.

-Ну добре, пошукай - погодилася мама, знаючи мою прив’язаність до ляльки. - Але боюсь, якщо вона була тут - тоді навряд чи збереглася від полум’я. Дивися, яке попелище!

І тут я нарешті второпала! Дверцята я не знайду, хочби скільки шукала! Їх же спочатку і не було видно, схоже, що і відчинити їх може лиш Арбент. Або хтось із магічними здібностями. Але як іще можна знайти підтвердження, що «будиночок» існує? Звісно! Це криниця! Коли ми були біля неї - там був вихід в стелі нагору, що видно було місяць. Тож десь тут поряд є тоннель, чи яма в землі, що веде до магічної криниці.

-Так, молода особа, ви йдете зараз зі мною і ніякі відмовки не приймаються! - забрала мене від пенька мама.

-Ну, мам! - але на мої протести ніхто не зважав, мою руку міцно стискала мамина, що тягла мене до будинку.

За кілька хвилин, я була вмита, перевдягнена та напоєна чаєм.  Також мені було суворо заборонено наближатися до попелища, що лишилося від заростей смородини, тобто до «Арбентового будиночка» теж.

Тож до обіду я лиш блукала в садку навколо, ніби шукаючи загублену ляльку, та прислухалася до розмови батьків, чи не почую щось про дивний будиночок під пеньком, чи про чоловічка з трьома парами ніг та чотирма руками. Але батьки говорили лиш про прикру втрату рідкісних смородинових кущів, яким було сто років, не менше, та про «страшний старий пень», як висловилась моя мама. Та й справді  - ніде в окрузі не зустрічались смородинові кущі під два метри, та ще й такі, щоб міцно спліталися між собою, створюючи подобу стелі. Адже досі ніхто і ніколи не бачив старого величезного пенька, навколо якого росли смородинові кущі. Ні проходячи повз, ні з висоти, збираючи урожай груш чи яблук на дереві. А про «страшний старий пень» їх слова мене насторожили, бо татко збирався днями його викорчувати.