З чого все почалося...

Малесенький будиночок сховався десь під пеньком, між вітами старої смородини у моєму садку. Спитаєте, звідки я це знаю? А я відповім, що я бачила. БАЧИЛА. Ось я зараз розповім. Ви тільки слухайте. Мовчки слухайте і нікуди не відходьте. Бо я починаю!

Тоді мені було ще сім років. Загалом, майже вісім, але до дня народження лишалось три тижні. Я була такою ж маленькою, як і ви зараз. Жила я в цьому ж будинку, тільки тоді тут все було набагато більшим, ніж тепер. Так буває, коли ти маленький, а всі речі відносно твого зросту просто великі. А я, порівняно з однолітками, була крихітною дівчинкою і любила гратися своєю лялькою, на ім’я Оля. Це зараз у всіх багато ляльок, а ми жили бідно і лялька в мене була лиш одна - мамина, а їй вона дісталася від бабусі. Тоді ляльки були фарфорові і дозволити їх собі могли лиш дівчатка із заможних сімей. От і у мене була така тільки одна лялька, що передавалася у моїй сім'ї від мами до доньки.  Вона була моєю улюбленицею. Звісно, в мене були ще інші іграшки - плюшевий ведмедик, білий кролик, жаба без одного ока - це я ще зовсім маленькою так гралася, м’який велетенський полосатий кіт, що мені татко з мамою подарували на 7 років, навіть якийсь резиновий пупс, якого я прозвала Льолік… Та найбільше мені подобалась наша прадавня фарфорова Оля, напевне через те, що її розмальовували ще вручну та погляд у неї вийшов зовсім, як живий. Вона завжди із розумінням дивилася на мене, особливо, коли мені було гірко, то здавалось, що її погляд мене втішає. Мовляв, ніби: «Не плач! Все пройде!». І мені ставало легше, так, ніби з найкращою подругою поспілкувалася. Доречі, щодо останнього - то в мене їх не було. Ну, якось зовсім не складалися стосуки з подругами, ні в садочку, ні тапер вже в школі. От взагалі ніяк! Мене вважали відлюдькуватою, зі мною не дуже хотіли дружити, сміялися та й кепкували через мій малий зріст. Я ж була найнижчою в класі. Але про це вже згодом. А зараз про саму історію, вірніше її початок.

Все почалося наприкінці літа, коли надворі було ще тепло, але зовсім скоро настане шкільна пора. Я вже скінчила перший клас і мала йти до другого. В ці дні в нашому домі йшла активна підготовка до школи. Ми з мамою їздили до Києва на базар за шкільною формою, зошитами, олівцями та іншим шкільним добром. На той момент вже майже все було придбано, окрім форми. Рюкзак я мала з минулого руку, як і пенал, а от із формою була проблема. Мою в кінці навчального року залили чорнилами, що майже не відіпралися. І що лиш мама не робила! А от знайти нову виявилося складніше, адже мій зріст був на рівні дітей в садочку, та зовсім не школи. Минулого разу нам дуже пощастило, ми знайшли фірмовий магазин дитячої шкільної форми. Там, на вітрині, була малесенька форма, ніби шита спеціально для мене. А от цього року того магазину вже не було. «Напевне, переїхали…» - лиш пробурмотіла мама, коли ми стояли напроти красивої вивіски із написом «Іграшкове королівство», а на вітрині, де минулого року стояли дитячі манекени у шкільних формах, тепер вже красувалася ціла інсталяція: фортеця, навколо якої були виставлені ляльки, красиві поні та ведмедики, а в центрі усього - новенька лялька Барбі.

Початок ця історія бере саме в той день, коли мої батьки посварилися, дуже посварилися, вони кричали і кричали один на одного. Я тоді була дуже засмучена і вибігла з Олею навулицю. Був вечір і насувалась гроза. Злегка крапотів дощик. Мені було холодно, але я не хотіла повертатися до будинку. Я бігла вглиб нашого саду і плакала, хоча за дощем цього видно не було. От і добре! Не вистачало, щоб хтось мене помітив зі сльозами на очах!

Залізши в зарості смородини, а її у нас ніхто ніколи не обрізав, тому кущі сильно розрослися і там легко можна було сховатися від дощу та чужих очей - це була моя таємна хованка. Отже, залізши в зарості смородини, я сіла на великий пень, що був всередині, обійняла Олю і ми так вдвох сиділи і плакали. Ми чули, коли тато з мамою, гукаючи мене, пройшли повз смородину. Мама дуже плакала. Але я не хотіла виходити.  І тут я вперше почула його голос… Голос невисокого чоловічка з шістьома ногами, чотирма руками і великою головою в капелюсі. Це був приємний голос, трохи хрусткий, як суха гілка, трохи схожий на шурхіт опалого листя, а коли він сміявся, то нагадував дзюрчання води.

- То ти так і не вийдеш до них, - спитав чоловічок, хоча за кількістю кінцівок його навряд чи можна було так назвати, швидше здоровенною гусінню з людською головою, плечима і чотирма людськими руками. За зростом він був на дві голови вищим за мене. А вдягнений у дуже дивний одяг молочно-зеленого кольору із ґудзиками, вирізьбленими із горіхової шкарлупи. На всіх шістьох ногах були три різні пари взуття з різними фасонами. А на голові з яскраво-рудим волоссям сидів дуже дивний капелюх з неширокими полями. Зелені очі, визираючи з-під рудих косм, дивилися на мене. Я перестала плакати.

- Не хочеш відповідати - то й не відповідай. - сказав незнайомець своїм дивним голосом. - Тільки все ж подумай. Вони хвилюються, вже вечір, а надворі злива.

Дійсно, поки я ховалась, вже почалась справжня злива, хоча між віттям смородини все ще було сухо і затишно, навіть вітер майже не діставав сюди.

- Я не піду. Краще тут пересиджу. А… А вони - хай знають! - сказала я ображеним і якомога дорослішим тоном, притискуючи Олю.

Чоловічок здивовано подивився на мене.

-Добре - сказав він - Тільки злізь з мого будиночка.

Я розгубилася. Я ж сиділа на пеньку. Як це він такий великий може жити в такому маленькому пеньочку?

- Ох! - зітхнув чоловічок і натиснув на якийсь корінчик біля моїх ніг. І тут я відчула як піді мною затрясся пень. Я швидко встала і побачила, що під пеньком з’явилися двері на три чверті втоплені у землю.

- Ну ось! Це - мій будиночок! Тільки нікому ніколи не кажи про нього! Пообіцяй мені, Лоро!

- Звідки ти знаєш моє ім’я, - здивувалася я.

-Я багато бачу і чую, адже ти тут часто граєшся. А тепер пообіцяй! - попросив він.