3. Збіги не випадкові

Марк здригнувся, відчувши на шиї холод металу. Що за дивина? Він ніколи не носив жодних прикрас. Хлопець витягнув з-під коміра светра амулет, що світився дивним фіолетовим кольором із синім відблиском. У цю мить він був майже впевнений, що магічна доставка — це не найшаленіше з того, що з ним сьогодні трапилося.

Віолета від жаху розширила очі.

— Камінь не пристосований для використання людьми! Хутко знімайте його з себе, поки не сталося біди. Амулет призначений для Кормака Осіннього, чарівника першого рангу, а не для...

— Не для людини, яка вчора замовляла бургер, — закінчив Марк, поклавши Камінь Збігів на столик перед ними. — Я зрозумів. І що ця штука робить?

— Вона робить... збіги, — Мерлін, що сидів на стійці, обернувся до вікна й облизнувся. — Наприклад, цей Камінь змусив цих пташеняток скупчитися біля кав’ярні, бо тут ти сидиш.

— Тобто... — Марк зиркнув у той бік, дивуючись ще більше. Кілька десятків голубів вишикувалися біля вікон і зазирали прямо... йому в душу? Здавалося, що так. Тоді хлопець помітив ще дещо: попід стелею літали маленькі ліхтарики з крильцями, а щойно на іншому боці вулиці пробігла істота з тулубом коня та торсом людини. — Усе це було тут завжди?

— Ні, не зовсім, — Віолета стиснула губи. — У нашому світі діє Кодекс Маскування. Він підтримує стабільність реальності, щоб магічні істоти не лякали людей. Але коли ви, шановний Не-Осінній, розписалися в накладній і торкнулися пакунка, ви, ймовірно, активували Камінь. Тепер він працює на повну силу, руйнуючи Кодекс.

Раптом кіт різко вигнув спину й засичав, аж Оскар відскочив убік.

— Небезпека, господарю! — гавкнув він.

Стіни кав’ярні затремтіли, а один із тих літаючих ліхтариків стрімко поліз до амулета.

— Стояти! — Віолета кинулася вперед, але запізнилася.

Ліхтарик спритно обхопив пакунок і з характерним «дзеньком» зник, провалившись крізь підлогу, яка на мить стала схожою на калюжу.

— От дідько! Ці кляті піксі! Казала я Соломону, що їм не можна довіряти! — Віолета зиркнула на Мерліна. — Потрібна твоя допомога.

Мерлін ліниво потягнувся, а тоді стрибнув до калюжі, принюхуючись.

— Це не місцева піксі. І, схоже, вона реагує на сильні магічні збіги — збирає їх для свого господаря. Піксі потягне Камінь туди, де її господар проводить найбільш хаотичний шабаш. А це, здається, саме він.

— Тоді нам треба знайти господаря цього ліхтарика, — сказав Марк. — Ви згадували про шабаш. Чи не може це бути той самий Кормак Осінній?

Віолета бурмотіла собі під ніс, нервово походжаючи туди-сюди.

— Якщо Кодекс Маскування ламається, то Міський Перетин переповнений неконтрольованою магією, — відьма підійшла до вікна.

Вулицями тепер бігали дрібні домовики, що несли в руках ґудзики й блискучі монетки. Повз пролетів недомальований дракон, який завис у повітрі, а у вітринах крамниць почали хитатися манекени — наче живі.

— Бачиш, Марку, — прошепотіла Віолета, дістаючи навігатор. — Магія перестала бути випадковою. Нам потрібен Кормак, щоб він полагодив бар’єр. У мене залишилися його координати.

— Мерліне, нам потрібен невгамовний мотор!

* * *

Гонитва почалася під акомпанемент істеричних нявчань Мерліна, який знову проклинав електросамокат, та під супровід десятків голубів, що хаотично махали крилами. Віолета, клацнувши пальцями, розширила транспортний засіб, тож Марк з Оскаром без проблем помістилися позаду. Хлопець уже майже не дивувався, коли їхній самокат обганяв старомодну карету, запряжену крилатими єдинорогами. Оскар насолоджувався вітром і бадьоро гавкав на перехожих гоблінів, які продавали мітли.

Вони прибули на вулицю імені Осіннього, яка виявилася зовсім не провулком, а широким проспектом. Посеред нього височіла Вежа «Магічний Гарбуз» — величезна споруда, вкрита плющем, що примудрилася вирости між двома сучасними хмарочосами. З її верхівки час від часу вилітали іскри й долинали гучні звуки.

— Це він, — кивнув Мерлін. — Його піксі віднесе Камінь туди, де господар проводить шабаш, щоб урочисто завершити розвагу.

Чудернацька компанія — відьма, людина, кіт і пес — увійшли до вежі, що спокійно розчинила перед ними двері. Згори лунав сміх, а вже за мить перед ними з’явився Кормак Осінній — лисий, бородатий, із добродушно-дивакуватим обличчям. Здавалося, він саме намагався жонглювати трьома полум’яними кулями.

— Нарешті! «МагЕкспрес»! — вигукнув він, відкинувши кулі, які розчинилися в повітрі. — Я Кормак Осінній. А ви, здається, забули доставити мені Камінь Збігів.

— Я його доставила, — задихаючись, сказала Віолета, вказуючи на Марка. — Але не вам. Була гроза, і навігатор завів не туди...

— Я знаю! — Кормак махнув рукою. — Камінь вирішив урізноманітнити свою долю й активувався сам. Йому, бачте, стало надто нудно. Подивіться на мої експерименти! Я намагаюся стабілізувати «збіги», але вони лише посилюються.

Саме в цю мить до кімнати влетіла піксі, яка, схоже, встигла поблукати якоюсь пивничкою — судячи з її хаотичних рухів. Крилатий ліхтарик випустив Камінь Збігів, і той врізався просто в Кормака. Світло згасло, а потім вежа почала хитатися, і на стелі проступило їхнє відображення.