2. Поверніть мені пакунок!

О шостій ранку його розбудив не будильник, а вогкий язик, що облизував щоку. Марк відмахнувся рукою, бажаючи полежати ще кілька хвилинок, аж тут почув незнайомий голос:

— Немає сечі терпіти ці пекельні борошна, господарю!

Так швидко сон ще ніколи не тікав від нього. Марк сів на ліжку, потираючи мокру щоку, а на нього дивився його лабрадор Оскар.

— Мені треба сходити до вітру! І пошвидше, — гавкнув той.

Марк протер очі, але марево не зникло. Він з жахом дивився на свого вірного друга, що несподівано почав говорити. Оскар говорить! Що в дідька лисого відбувається?

— Господарю, вставай! — Оскар зробив ще одну спробу і тицьнув у нього лапою, мало не влучивши в око.

— Ти… вмієш говорити? — Марк прокашлявся, досі не розрізняючи межу між сном та реальністю.

— Так, і завжди вмів! — Оскар висолопив язика. — Просто ти ніколи не відповідав.

— Повірити не можу, — пробурмотів Марк собі під носа, намагаючись виплутатися з-під ковдри. Він рушив набрати собі склянку води, аж тут кран сам відкрутився, а під струм води сама по собі залетіла чашка. Марк завмер у дверях кухні, а філіжанка, наповнена по вінця водою, підлетіла до його губ. Вона врізалася в нього, проливаючи воду на підлогу, аж поки Марк не взяв її до рук.

— Хто тут? — він почав ходити кімнатами. — Що за чортівня коїться?

— Тут лише ми, господарю, — дріботів за ним Оскар. — Прошу вас поквапитися, бо мені вже не терпиться!

Марк розсіяно кивнув, тоді швидко вмився. Поки чистив зуби, зубна щітка постійно бурчала, що він надто поспішає й «не приділяє уваги премолярам».

Голова була ніби в тумані. Шкарпетки сперечалися між собою про те, хто має право налізти на ступні першою. Телевізор увімкнувся сам по собі, перемкнувшись на «Чарівника країни Оз».

Натягнувши каптур по самі очі, він брів з Оскаром сірою вулицею, чекаючи поки той зробить свої справи. Марк зупинився біля старого клену, обмірковуючи, чи не варто звернутися до лікаря. Або до екзорциста.

— Ну що, полегшало? — запитав він, коли Оскар переможно обнюхав останній кущ.

— Тепер значно краще, — кивнув пес, задоволено висолопивши язика.

— То йдемо назад, — тихенько пробурмотів Марк, поки повз проходила жінка з таксою. Оскар повів його вулицею, аж перед ними постала святково вбрана кав’ярня, котру він раніше не помічав. На дверях висіла табличка: «КаваЕкспрес», що нагадало йому про дивну дівчину, що передала йому чудернацький амулет. Не довго думаючи, Марк переступив поріг і опинився в царстві казки з геловінським декором.

— Привіт, ви сьогодні у ролі кого? — запитала дівчина з-за барної стійки, вдягнена в костюм, що нагадував йому персонажа із «Зоряних війн».

— Еее… в ролі собачника? — Марк кивнув на Оскара, що спокійно сидів поряд.

Принцеса Лея засміялася:

— Приймається! Що бажаєте скуштувати?

— Просто каву. Бажано якомога міцнішу.

— Зачекайте кілька хвилиночок, будь ласка.

Марк сів за вільний столик біля вікна, і лише зараз помітив чорного кота, що зиркав на нього жовтими очима.

— Псяча енергія! Фє, — бурмотів той.

Марк розгублено озирнувся довкола, хоча й так розумів, що то говорив кіт.

— Не роби вигляд, що не почув мене, Кормаку Осінній.

— Що? Я вас не розумію, — тихенько пробурмотів Марк собі в рукав.

— Як шабаш минув? Цього разу прийшов за новою порцією магічних штукенцій своїми ніжками?

— Який ще шабаш? — Марк протер очі, подумки підганяючи баристу.

— Ну не хочеш, не кажи, — пирхнув кіт і подріботів проходом. — Віолето, тут той Осінній прийшов!

Марк зиркнув у той бік, і помітив ту рудоволосу дівчину, що вчора доставила йому «не бургер». Вона тягла здоровезну коробку, і хлопець швидко підбіг, щоб їй допомогти.

— Ой, дякую вам, — мовила дівчина, аж тут їхні пальці випадково торкнулися і почувся запах диму. Світло в кав’ярні замиготіло, а тоді всі лампи затріскотіли та вибухнули.

— От дідько! Шефе Соломоне! — закричала принцеса Лея, вибігаючи до іншої кімнати.

— Не звертайте уваги, зараз все полагодимо, — нервово мовила дівчина, яку чорний кіт кликав Віолетою. — Пане Кормаку, ви могли залишити відгук про «МагЕкспрес» у додатку, не обов’язково було приходити.

— Кормак? Я не Кормак, — відповів Марк, поклавши коробку на вільний столик. — Я ще вчора хотів вам сказати…

— А як же шабаш? І ваше замовлення?

— Бургер. Я замовляв бургер, а не той дивний амулет, — Марк глянув на Оскара, що грав у витрішки з чорним котом. — І мені його привезли за півгодини після вас.

— Але ж… — дівчина дістала з кишені стосик паперу, і почала шукати потрібний. — Це ж ваша адреса?

Вона тицьнула йому під носа списаний аркуш з його підписом. Марк похитав головою.

— Тут зазначено «вулиця імені Осіннього, 17», а ви діставили пакунок на провулок Осінній, 7, квартира 17. Тобто до мене.