Розділ 10. До чого приводять нічні гуляння.

         Професор казав мені не лізти в цю справу з нападами та я не могла вчинити інакше. Алекс вирішив мені допомогти, ми дістали з бібліотеки всю літературу про некромантією, і намагались дізнатись які можливості вона відкриває для мага. Зараз ж із всією купою книг, ми сиділи в Алекса в кімнаті.
- Знайшов щось важливе? - поцікавилась в хлопця, пригортаючи чергову книгу.
- Та яке, - розчаровано відповів Алекс. - нічого вартого уваги.
- Нападником повинен бути хтось з першого курсу. - озвучила свої думки хлопцю.
- Чому ти так вирішила? - не зрозумів він.
- В книзі пише, що підпитка магії повинна бути постійною. - і вирішила прочитати вголос. - Якщо магу не хватає власних запасів, для того щоб поновити потоки магії, магія може зникнути, забравши з собою життя мага. Та в нас час винайшли альтернативні джерела магії, такі як: накопичувачі чи добровільна передача невеликої кількості магії іншим магом. Також є і заборонені альтернативні джерела, де маг може примусово забирати магію в інших. Та боятись такого не варто, адже жоден маг не може таке провести самостійно.
- Що значить не може провести самостійно? - не зрозумів хлопець. 
- Не знаю, - задумалась. - думаєш їх двоє?
- Якби ж я знав. А на рахунок того, що це першокурсник ти неправа.
- Чому це? - не зрозуміла я.
- Ну дивись. - вирішив пояснити Алекс. - Це може будь хто. Адепт будь-якого  курсу міг підсісти на оце альтернативне джерело літом, а зараз продовжив в академії. Та навіть викладач може бути. Взяти навіть професора Койла, він прийшов в академію і почались напади.
- Ти думаєш...
- Я просто пояснив. Нападником може бути будь-хто.
- Що знали, те і дізнались. - розчарувалась я. - Котра година, Алекс?
- Ем.. - хлопець видно як і я забув про комендантський час. - За п'ять десята.
- Чорт, - в мене залишилось 5 хвилин, щоб добратись до кімнати. - мені треба бігти.
- -Я проведу тебе. - встав хлопець. - Не проведеш, ти не встигнеш вернутись назад. Я сама добіжу.
- А якщо на тебе нападуть? - не заспокоювався юнак.
- Не нападуть на мене, - впевненостів мене не було, та переконати хлопця треба. - кому я цікава. Все, не тягнемо час, я побігла. До завтра.
- До завтра.
Я йшла по коридору в надії нікого не зустріти та здається сьогодні був не мій день. Повертаючи в хол, я наткнулась на професора Койла. 
- Адептка Річардс, - протягнув моє прізвище професор. - не розкажете чого ви в такий час лазите по коридорах, ще й біля чоловічого крила?
- Я вже йду до себе в кімнату професор Койл. - відповіла я та намагалась обійти професора.
Видно в нього були інші плани на мене, так як професор зловив мене за передпліччя і повернув на місце.
- Ви не відповіли на моє запитання. - не зупинявся він. - Якого чорта ви не в своїй кімнаті?! Чи ви не боїтесь, що з вами може щось статись, як з іншими адептами?! Взагалі відсутній інстинкт самозбереження?!
- Ви за мене переживаєте, професор? - саркастично запитала я. - Ще недавно ви звинувачували мене в цих нападах. Що змінилось?
- Адептка Річардс... - почав професор, та договорити йому не дали. 
           За поворотом почулися голоси патрулюючих і єдине до чого додумався професор - це впихнути мене в найближчі двері. За дверима наближались голоси чоловіків.
- Думаєш показалось? - запитав один.
- Не знаю. - сумнівався інший. - Але я також когось чув.
- Може хтось з адептів добігав в кімнату? - висловив свою думку перший.
- Та напевно, - погодився інший. - хто їх розбере тих адептів.     Лазять на побачення по ночах, а ти їх лови потім.
            Голоси стали віддалятись, а значить можна було виходити. Тільки зараз я звернула увагу на то, де ми знаходимось. Це приміщення було на кшталт кладовки, тут валялось повно всяких відер, коробок, а єдиним джерелом світла був ліхтар з вулиці, світло якого проникало через маленьке віконечко. 
            Я стояла між дверима та професором, він був настільки близько, що його парфум заполонив все навколо нас, а на своїй щоці я відчувала його дихання.  Я навіть не зрозуміла хто з нас першим подався вперед, та вже за секунду його губи накрили мої. Мої ноги підкосились і якби не руки професора, що притискали мене до дверей, я б точно впала. Не знаю чи це адреналін так спрацював чи що, та на поцілунок я відповіла без роздумів. Цілував професор властно, впевнено, він знав що робить і брав що хотів. Його руки блукали моїм тілом, ніби вивчаючи його. Тим часом його губи опустились на мою шию, провівши там доріжку з поцілунків він повернувся до губ. Мої ж руки вже давно опинились під його сорочкою.
            Не можу представити скільки мені потрібно було часу щоб прийти до себе. Та я першою відштовхнула професора і вибігла з кладовки, мені вже було все одно натраплю я на когось чи ні, хотілось втекти подальше.  Що зі мною? Якого чорта я відповіла на його поцілунок? Це ж професор Койл і він мене ненавидить.
Я не представляла як тепер маю йому дивитись в очі.