Розділ 5. Про те як важко гризти граніт науки особливо в магічній академії.

        Проснулась я від противного звуку будильника по всій академії, скучаю по лазарету, там цього чути не було. Вдягнула свою нову форму, яка ідеально на мене сіла. Склала потрібні книги в сумку і відправилась на пошуки їдальні. Знайти її було не так важко, просто йшла за студентами, які привели мене в велике приміщення зі столами та лавками. Народу тут було дуже багато, намагаючись нікого не зачепити, протиснулася до кутка, де кожен накладав собі їжу. Дещо з місцевої їжі я вже пробувала в лазареті, вона досить подібна до нашої, правда є багато такого, що мені не сподобалось. Омлети, наприклад, в них просто жахливі, тому я взяла два тости з м’ясом, подібним до курячого, овочевий салат та сік з круасаном. Зайняла перший вільний столик біля вікна та не встигла за нього сісти як почула:
- О, принцесо, - до мене радісно підходив Алекс, а за ним ще декілька хлопців. - а я тебе під твоїми дверима чекав.
- Привіт, - посміхнулась до хлопця. - не варто було, я не настільки безпорадна як ти про мене думаєш.
- Як ти можеш, - обіжено сказав хлопець. - я б ніколи собі не позволив так про тебе думати.
- Та ну тебе, - відмахнулась від нього. - тобі б тільки жартувати.
- Ну що зробиш, - визнав хлопець. - я не винний, що в мене це добре виходить.
- Ага, і скромний дуже. - посміхнулась я.
- І це також. - хлопець сів навпроти мене, а його друзі пішли набирати сніданок.
- Ти їсти не збираєшся? - поцікавилась я.
- Хлопці мені принесуть.
- То ти в нас вожак стаї?
- В мене просто хороші друзі.
Поки ми перекидквались фразами, хлопці встигнули вернутись та сісти біля нас. 
- Хлопці, знайомтесь. - почав Алекс. - Це наша нова одногрупниця  принцеса Амелія Річардс.
- Справді принцеса? - поцікавився хтось з хлопців.
- Це ваш друг так невдало жартує. - відповіла та стукнула Алекса по нозі. - Я просто Амелія.
- Я Ерік, - представився худощавий темноволосий хлопець. - це Том, - показав на світловолосого качка. - а це Стів. 
Останній виділявся яскраво-рижим волоссям і веснушками. 
- Дуже приємно. - відповіла хлопцям.
- І нам. - коротко відповів Ерік і хлопці почали їсти.
           Я вирішила зробити так само, адже до пари залишалось 10 хвилин. Перша пара була цікавою для мене і нудною для одногрупників, нам розказувати про будову світу та магічні потоки. Виявляється в цьому світі, завдяки магії, люди старіють помаліше. До 18 років вони ростуть звичними темпами, а вот після повноліття старіння сповільнюється. В середньому люди проживають тут 300-500 років, були і ті хто дожив до 800. На рахунок магії, то частіше проявляється один напрям, деколи два, а іноді, як у мене, три. До речі, я дізналась, що студенти в зеленій формі з факультету провидців, а в червоній - відьми. Дивний розподіл кольорів, але залежить він від потоку магії. Оскільки відьми імпульсивні, їх потоки отримали червоне забарвлення, а провидці, зазвичай, ніби не з цього світу і дуже полюбляють природу.
               Наступною парою в нас значилась артефактика, де ми розбирали основні принципи роботи з артефактами та їх важливість в нашій майбутній роботі. Ледве витримавши другу пару, ми побігли в столову за обідом, адже після нього нас чекало заняття з професором Койлом, а запізнитись на це заняття не хотів ніхто.
        Аудиторія зустріла нас тихими голосами, адепти вже сиділи на своїх місцях і пошепки переговорювались, та при кожному відкритті дверей розмови стихали, ніби вся група була в очікуванні чогось.
       Коли ми з Алексом зайняли свої місця, двері ще раз відчинились, пропускаючи професора. На ньому, як завжди, були чорні штани та чорна сорочка. Волосся акуратно зачесане назад, щоб локони не падали на обличчя. Він впевненим кроком направився до свого місця, навіть не глянувши в сторону притихлих адептів. В повітрі літало напруження, всі ніби затаїлись та очікували грози.
- Добрий день, адепти. - впевнено роздався голос професора. - Сьогодні будемо розбирати прості плетіння. В майбутньому вони допоможуть вам в формуванні щитів. Чим швидше ви вивчите прості, тим швидше ми перейдемо до складніших. Надіюсь ви розумієте, що чим складніше плетіння, тим більша імовірність, що ваш щит вистоїть.
         Він пройшовся поглядом по адептах, намагаючись зрозуміти чи справді вони його розуміють, на секунду його погляд зупинився на мені, брови нахмурились та в іншу секунду ніби нічого й не було він продовжив:
- Перше і найпростіше плетіння - це перехресне. - продовжив він. - Якщо ідеально опануєте його, зможете комбінувати з багатьма іншими.
     Тоді професор змахнув рукою і навпроти нього з’явився щит, складався він ніби з багатьох маленьких квадратиків, але настільки маленьких, що щілин між ними було майже неможливо розгледіти. Здається це перший раз, коли я усвідомила, що знаходжусь в світі магії. В світі, в якому то до чого людство на Землі йшло багато років, можна створити силою думки. Наступні хвилини заняття, нам пояснювали формулу плетіння та як його закріплювати. Через тиждень ми повинні будемо спробувати на практиці те, що вивчили. 
          Останньою парою в нас була фізична підготовка, тому перед нею прийшлось заскочити в кімнату і переодягнутись в спортивну форму. Глянувши на себе в дзеркало, що висіло в шафі, я була задоволена. Волосся зав’язане в тугий хвіст, форма підкреслювала всі опуклості фігури, особливо груди. Та буквально за паро хвилин мій настрій спортився. Ми стояли на вулиці, де погода була не найкращою. Типічна осіння погода, сиро і холодно, а деколи сильний вітер. 
 - Що за бездушний вивів нас в таку погоду на вулицю? - обурилась я.
- Невже адепти бойового факультету бояться погоди? - пролунало позаду. - Чи ви думаєте, що на завдання вас будуть відправляти на пляж?
- Ні, не думаю, професор Койл. - як він знову так підкрався, що я не почула.
- А варто почати думати, адептка Річардс. - пройшовся поглядом по мені та звернувся до групи професор. - 10 кругів навколо академії, троє останніх наступного разу будуть бігти 15. Чого стоїте? Бігом!
          Вже на 5 кругу я була готова вбивати, на 7 придумувала яким методом я прикінчу професора, а на 10 кругу все, що я хотіла - це вмерти. В боці боліло, горло обпікало з кожним вдихом, а голова крутилась. Прибігла я в десятці перших, тому переживати про 15 кіл мені не потрібно було, та професору було цього мало. 
- Тепер за мною, адепти.- скомандував професор.
Ми пройшли в приміщення з різними перешкодами, вкінці якого було підвищення метрів 3.
- Перші троє по списку, приготуйтесь. - скомандував маг. - Ваша задача: пройти перешкоди, не дозволяючи завдати собі удару та чим швидше добратись до вершини.
       Ми всі затамували подих, поки три хлопця проходили цю дорогу з перешкодами. Один з них застряг на першому ж елементі де треба було проскочити між молотами що рухають, а якщо він до них доторкався, то вони били електричним розрядом настільки сильно, що хлопець падав на коліна. Другий ніяк не міг пройти перешкоду, де потрібно було скакати по каміннях щоб перейти болото, здалося б що складного, та каміння постійно змінювало своє положення, тому алепт раз за разом падав. Останній ж добрався практично до кінця, та біля самого підвищення його чекав сюрприз. Як тільки хлопець робив крок з багатьох сторін летіли магічні стріли, що не давали можливості пройти дальше.
- Час вийшов! - крикнув професор і хлопці покинули перешкоди. - Дуже погано адепти. Наступна трійка приготуйтесь.
Ось і настала моя черга, я підходила до перешкод на трясущихся ногах, розуміла шо опозорюсь, але так не хотілось. Як тільки ми приготувались, перешкоди різко змінились іншими, ми здивовано переглянулися та дружно повернулись до професора.
- А ви думали що будете вчитись на помилках попередніх? - саркастично усміхнувся Койл. - Ви повинні відчувати загрози, передбачувати їх. В справжньому житті ніхто вас до них заздалегідь не підготує і не випробує щоб ви подивились.
            Як тільки професор скомандував починати ми стартували. Першою ж перешкодою була драбина, яка прикріплена паралельно до підлоги, нам потрібно було висіти на ній і переставляючи руки добратись до кінця. Ви подумаєте що в цьому такого, діти з Землі на таких граються на кожній дитячій площадці, та під нами були змії, магічні вони були чи справжні не знаю, та перевіряти цього не хотілось. Якщо хлопцям, що були зі мною в трійці, це далось легше, то я, добравшись до кінця першої перешкоди, не відчувала рук. Другим завданням для нас було перелізти через стіну, на якій не було за що зачіпитись. Хлопці в секунди подолали цю перешкоду, а я на ній застрягла. Пробувала дострибнути, лізти по ній, нічого не допомагало. Навіть не замітила як вийшов час і професор скомандував підійти.
- Адепт Лоренс - непогано. - похвалив професор. - Ви поки перший з групи хто добрався до вершини. Алепт Вульф - погано. Адептка Річардс - жахливо.
- Чому жахливо? - я знала що не впоралась з завданням, та хоть перше завдання я пройшла.
- Тому, адептка, що ви слабкі. - не дивлячись на мене відповів професор Койл. - У вас слабка мускулатура, непідтягнені м’язи. Те що ваші одногрупники долають з легкістю для вас неможливе.
- Тобто, ви розраховували, що з одного заняття з мене вийде бойовий маг? - обурилась я. - Я вважаю непрофесійним робити висновки про мої можливості після одного заняття.
В залі повисла просто могильна тиша, напевно я трохи перегнула палку. Підняла очі на професора і побачила як його скули напружилися. Ще би, йому посміла перечити якась першокурсниця.
- Ви щойно засумнівались в моєму професіоналізмі? - оманливо спокійно спитав професор.
- Ви ж засумнівались в моїх можливостях. - відповіла я.
Язик мій - ворог мій. Очі професора прищурились, ніздрі рухались в такт дихання. Здавалось він мене приб’є прямо тут.
- Тоді покажете свої можливості наступного разу, а зараз можете покинути заняття, для вас воно закінчилось. - спокійно сказав професор і повернувся до адептів, не звертаючи на мене жодної уваги.
Боюсь наступного заняття я не виживу, а треба було думати, що і кому говориш. З цими думками я відправилась в кімнату.