Холодний осінній вечір. На дворі злива, каплі дощу настільки густі, що крізь них нічого не розгледіти. Але мені все одно, я нічого не помічаю: ні дощу ні калюж на тратуарі. Просто біжу, сльози стікають по щоках і соленим присмаком залишаються на губах. Як він міг так вчинити?! Невже ці три роки нічого не значили?! Чому саме зі мною таке трапилось?! Тисячі питань крутились в моїй голові, та відповідей я не знаходила.
Все почалось теплого весняного ранку, в який мені назначили останній екзамен, який відділяв мене від омріяного диплому. Я умудрилась проспати будильник і зараз стрімголов бігла на маршрутку. Чому не замовила таксі? Жоден водій не погодився прийняти моє замовлення, можливо через район в якому я жила, а він був одним з найбідніших в нашому місті, чи можливо з інших причин, мені вже цього не дізнатись. Підбігаючи до зупинки, побачила як мій автобус від’їжджає, серце на секунду зупинилось. Мені залишалось пів години до початку екзамену, якби я встигла на цю маршрутку за хвилин 20 була б в універі. Дістала з кишені свій iPhone 7, знаю, що старенький та студентці заробити на найновішу модель не так і легко, і відкрила додаток з розкладом автобусів. Наступний мав приїхати через годину. Чорт, вот чому якщо зі мною трапляється шось погане, то воно тягне за собою велику купу ще гіршого?!
Раптом, мимо проїжджаюча машина тормозить на зупинці, скло опускається, за кермом сидить світловолосий хлопець років 22.
- Підвезти? — запитує він з посмішкою на обличчі.
- Та ні, сама доберусь. — холодно відповідаю
- Та не бійся, я не маніяк. — із ще більшою посмішкою відповідає хлопець. — Бачу ж поспішаєш, можеш сфотографувати номера машини та скинути батькам, якщо тобі так буде спокійніше. Я просто хочу тебе підвезти.
Нема кому скидати фото, батьки загинули в автокатастрофі, коли мені було 5 років. Виросла я з бабусею, прекрасна була жінка і дуже строга, але й вона загинула рік тому. Правда цьому блондинчику я цього не сказала, сфотографувала номера, зробила вигляд, що комусь скинула, продиктувала йому адрес і ми поїхали. Дорогою він багато говорив, розпитував про навчання, роботу. Я не сильно люблю спілкуватись, тим більше з незнайомими людьми, тому відповідала йому коротко і без інтузіазму. Він помітив, що я не зацікавлена в бесіді, тому почав розказувати всякі історії, а я просто слухала. Не знаю як йому вдалось та коли ми приїхали він випросив в мене номер телефону, а мені не прийшло в голову нічого крім того, щоб дати йому свій справжній номер. Екзамен я в той день закрила на відмінно, а через два тижні отримала диплом. Хлопець час від часу писав мені повідомлення, на які я спочатку без інтересу відповідала, згодом це стало традицією переписуватись перед сном та розповідати як в кого пройшов день. Я дізналась шо його звати Саша і він працює в фірмі батька маркетологом, йому 23 роки, на рік старший за мене. Його спочатку дуже смішило моє ім’я Валентина, адже в нього воно асоціювалось з бухгалтершою на фірмі батька, така 60-річна тьотка в окулярах, яка вічно всім не задоволена, жартуючи він навіть називав мене тьотя Валя. Так і закрутилась наші стосунки, через місяць він запросив мене на побачення, потім на ще одне і через рік ми вже жили разом на його квартирі. Все було прекрасно, три прекрасних роки поки не наступив цей день.
Сьогодні я встала як завжди в 8, приготувала Саші тости, поки він ще спав і побігла не роботу. Після отримання диплому я влаштувалась фінансовим помічником і вот-вот мене мали підвищити до фінансиста, тому на роботу запізнюватись не бажано. Я приїхала на роботу 8:45 і в 9 вже сиділа на своєму робочому місці чекаючи начальницю.
- Добрий день, Валя. — привіталась Оксана Семенівна. - Ти як завжди пунктуальна.
- Добрий день, Оксана Семенівна. - посміхнулась я. - Ось ваша кава з молоком і без цукру.
Вона взяла каву, ще раз кинула на мене підозріло співчутливим поглядом і пішла в свій кабінет. Я ж зайнялась своєю щоденною роботою, переглядала листи та готувала звіт до наступної ради директорів, яка повинна була відбутись в цю п’ятницю, на ній і планували винести питання про моє підвищення.
Десь після обіду Оксана Семенівна покликала мене в свій кабінет, так було кожен день, я показувала які листи важливі і на котрі потрібна відповідь сьогодні, тому нічого підозрілого я не помітила. Зайшовши в кабінет, як завжди підійшла до її комп’ютера щоб показати листи, та начальниця мене зупинила.
- Сядь, будь ласка. - сказала вона, показуючи на крісло перед її столом.
- Щось сталось? - сівши на крісло, вирішила перервати мовчанку.
- Мені прийдеться тебе звільнити. - сказала вона та опустила очі. - Нам скоротили бюджет, сказали звільнити всіх помічників.
- Але ж я повинна була стати фінансистом з наступного тижня, - тихим голосом спитала. - невже не можна нічого зробити?
- Пробач, я справді намагалась їх переконати, - сказала вона, та присіла на край столу, - не знаю, що в них там сталось, але нічого чути вони не хочуть. Пробач, ще раз.
- І коли мені потрібно покинути роботу? - з приреченістю в голосі спитала я.
- Сьогодні, - відповіла вже колишня начальниця. - ти можеш вже бути вільна. Звіт я закінчу сама, можеш йти додому.
Я встала з крісла ледь тримаючись на ногах, так це не кінець і мені тільки 25 років, я знайду іншу роботу, але це так боляче коли мрії руйнуються. Вийшовши з офісу, вирішила заскочити в супермаркет та купити продуктів, взяла вино і планувала влаштувати романтичну вечерю для Саші. Адже це був перший раз, коли я повернусь додому швидше ніж він.
Відчинивши двері квартири, вже в прихожій я замітила жіночі туфлі і вони точно були не мої. Вирішила лишити пакети біля дверей та пішла в кімнату, адже звідти лунала музика. Та як тільки я відкрила двері то зразу ж про це пошкодувала. Саша лежав на нашому ліжку в штанах і без сорочки, зверху ж на ньому сиділа дівчина лише в одній нижній білизні і цілувала його шию поки він руками лапав її всюди.
Я не змогла на це дивитись і вискочила на вулицю, де якраз почав лити дощ, люди тікали під накриття чи в під’їзди, ховаючись від дощу, а я бігла все далі і далі ніби могла втекти від себе і від думок. Я бігла хвилин 10 поки в мої думки на пробрався який звук, такий противний, він заставив виглянути в навколишній світ, лише для того щоб побачити фари машини і відчути просто нестерпний біль…