Справжнє ім’я

Я шукала своє справжнє ім’я. Не те, яке мені дали при народженні, не те, яке всі вимовляли щодня, а те, яке належало лише мені, яке могло пробудити світ, змусити його чути мене. Кожне інше ім’я звучало як чужий голос у моїй голові: сильне, потужне, магічне, але чуже. Я навчилася відчувати це — коли вимовляєш чуже ім’я, отримуєш силу, але віддаєш частину себе.

Мандрівка почалася у вузькому лісі, де листя шепотіло іменами, що належали іншим. Перше ім’я, яке я почула, належало Лірієві, духу вітру. Лірієв шепотів: «Візьми мене, і вітер буде слухати тебе». Я промовила його вголос — і справді, вітер підхопив мене, кружляв навколо, вказував напрямок. Але всередині щось здригнулося. Моя тінь стала легшою, а частина моєї сили якби відійшла у невидимий простір. Лірієв був чудовим, але не моїм.

Далі я натрапила на химерну істоту з тілом кота і крилами метелика, що називалася Міравель. Її ім’я пахло квітами і світлом. Промовила його — і в серці запалав полум’я творчості, я могла малювати світ кольорами думки, створювати образи просто жестом руки. Але щось зникло з моєї пам’яті, якби в той момент чужий світ замінив мої власні спогади.

Я пробувала інші імена: Тавір, що належало кам’яному велетню, дарувало непохитну силу; Сельвіра, ім’я лісової німфи, давало здатність чути дерева; Ефіріон, ім’я зірки, робило голос моїй думці могутнім, як світло. Кожне ім’я давало щось неймовірне, але забирало щось від мене. Я відчувала, що поступово розчиняюся в чужих історіях.

Втома, сум і відчуття порожнечі змусили мене сісти на камінь біля струмка. Вода відбивала зорі, і я зрозуміла: немає імені, яке зможе замінити мене. Не сила, не мудрість, не магія чужого голосу. Я довго слухала шум води і шепіт листя, поки серце не затихло від метушні. І тоді я відчула власне ім’я. Воно не було гучним, не було магічним у зовнішньому сенсі. Але воно належало лише мені.

Я вимовила його пошепки, і світ відповів. Він почув мене. Ніхто крім мене не знав його, і в цьому було більше сили, ніж у будь-якому іншому імені, яке я пробувала. Тепер я могла йти світом і не губитися, бо кожен крок, кожне слово відлунювали власним резонансом.

Минуло ще багато днів, перш ніж я зрозуміла: чужі імена дають дари, але лише ті, що створені тобою, здатні зробити тебе цілою. Лірієв, Міравель, Тавір, Сельвіра, Ефіріон — вони були моїми вчителями, але не власними. Вибір їхніх імен був моїм вибором навчитися, зрозуміти себе, відчути, що я можу бути сильною і творчою, спокійною і мудрою, але в межах власного простору.

Коли я нарешті йшла серед лісу, вимовляючи своє ім’я, я відчувала повну свободу. Я більше не шукала чужі імена. Я навчилася, що сила не в слові, яке хтось дав, а у слові, яке ти створюєш сам для себе, в тих обіцянках, які ти даєш світу і собі.

І саме тоді я зрозуміла: не ім’я робить тебе тим, хто ти є. Ім’я — це лише голос твоєї сутності. І мій голос більше не потребував чужих імен. Я була сама собою, і світ нарешті почув мене.