Дзеркало, яке не бреше

Він знайшов дзеркало випадково. Не в антикварній крамниці і не в закинутому будинку, а у власній квартирі. Воно просто стояло в кутку кімнати, притулене до стіни, ніби було там завжди. Рама темна, без візерунків, скло трохи мутне, але ціле. Він точно знав, що не купував його. І точно пам’ятав, що вчора цього дзеркала тут не було.

Спочатку він пройшов повз. Потім зупинився і глянув. У відображенні не було нічого дивного. Той самий чоловік, знайомі риси обличчя, втомлені очі, трохи сутулі плечі. Але щось було не так. Відображення дивилося не просто на нього, а ніби крізь нього. Ніби бачило більше.

Наступного ранку він знову підійшов до дзеркала. І цього разу побачив дрібну тріщину, якої не було вчора. Вона йшла від самого серця відображення, тонка, майже непомітна. Він доторкнувся до грудей — там було тихо, але чомусь неприємно.

З кожним днем дзеркало змінювалося. Не рама, не скло, а те, що було по той бік. Коли він усміхався зранку, відображення лише злегка кривило губи. Коли казав собі, що все добре, очі в дзеркалі темніли. Коли робив вигляд, що не злиться, тінь за спиною у відображенні ставала густішою.

Він вирішив, що дзеркало зламане. Почав його «виправляти». Протирав скло, міняв освітлення, пересував по кімнаті. Але чим більше він намагався зробити відображення приємним, тим страшнішим воно ставало. Обличчя в дзеркалі виглядало виснаженим, плечі зламувалися, а тінь одного разу вийшла вперед і стала поруч.

Тінь мовчала. Вона просто дивилася. У її погляді не було злості, лише втома. І ще щось схоже на образу.

Він почав злитися. Говорив дзеркалу, що це неправда, що він не такий, що він сильний, спокійний, зібраний. Дзеркало відповідало мовчки. Відображення кричало беззвучно, а тріщини розповзалися по склу, як тонкі шрами.

Одного вечора він сів навпроти дзеркала і більше не намагався нічого виправити. Він просто дивився. Довго. Поки не стало страшно не від відображення, а від того, як добре він його впізнає.

Він побачив втому, яку ховав роками. Злість, яку називав роздратуванням. Страх, який маскував логікою. Самотність, яку прикривав зайнятістю. Тінь підійшла ближче і стала частиною нього. Не ворогом. Не чудовиськом. А тим, що давно чекало, щоб його побачили.

Він тихо сказав уголос те, що ніколи не дозволяв собі думати. Що йому важко. Що він не завжди знає, як правильно. Що він боїться бути слабким. Дзеркало не зникло. Але тріщини зупинилися. Відображення випрямилося. Очі стали спокійнішими.

Зранку дзеркало виглядало звичайним. Воно більше не лякало. У ньому був він. Не ідеальний. Не відполірований. Але живий і цілісний.

Він так і не зрозумів, звідки взялося це дзеркало. Але зрозумів інше. Воно ніколи не брехало. І страшним воно ставало лише тоді, коли він брехав собі.